Настя запарила собі чаю, день видався дуже важким і хотілося посидіти в тиші, привести думки до ладу. Вірніше. Хотілося забути про роботу і помріяти про відпустку, про те, що вони з чоловіком нарешті матимуть омріяну дитину, куплять заміський будинок.

Але її думки перебила сестра Дарина, яка зайшла на кухню наче теж попити чаю, але чомусь тупцювала на місці.

– Що таке, Дарино?, – не витримала Настя, знаючи, що так сестра хоче їй щось важливе сказати.

— Настю, — нарешті сказала Дарина, — можеш мене привітати.

Анастасія підняла очі й трохи здивовано усміхнулася.

— З чим?

Дарина глибоко вдихнула і відразу видихнула.

— Я чекаю дитину.

Анастасія на мить завмерла, а потім її усмішка стала щирою, хоча в голові почалися крихкі сумніви.

— Вітаю… Але… як? — обережно спитала вона.

— Я не хотіла поспішати, — відповіла Дарина, відводячи очі. — Думала, скажу трохи пізніше.

— І хто він? — спокійно запитала Анастасія, намагаючись приховати заздрість.

Вона вже три роки намагалася з чоловіком завести дитину і ніяк не вдавалося. Вона була певна, що то все робота в гумаках, застудилася в молодості от і має.

А тоді так мріяла аби собі на квартиру назбирати, стати самостійною. Батьки нічого не могли їй дати, тільки молодшу Даринку леліяли.

– Ти старша, ми тобі дали все, що мали, – казали їй.

От вона й подалася за кордон, і квартиру купила і зараз має невеликий квітковий бізнес, два кіоски з квітами, в які сама завозить рослини, робить букети. Ввесь час на ногах, без вихідних, працює особливо в свята, бо тоді найкращий торг.

Коли про дитину думати? Чи коли обстежитися? Робота ж сама не зробиться.

Дарина стискала пальці.

— Ти тільки вислухай мене, — сказала вона тихо. — Не роби поспішних висновків.

— Про що ти? — здивовано спитала Анастасія.

— Дитина… від твого чоловіка, — тихо й рівно промовила Дарина.

Світ ніби зупинився. Анастасія сиділа, дивлячись на сестру, не вірячи почутому.

— Що ти сказала? — тихо вимовила вона.

Дарина кивнула.

Анастасія заплющила очі і повільно перевела подих. У пам’яті почали спливати моменти, на які вона раніше не звертала уваги: невеликі паузи в розмовах чоловіка, затримки після роботи, дивні погляди, що минали повз неї, наче вона нічого не бачила.

— Коли це сталося? — спитала Анастасія.

— Пів року тому, — тихо відповіла Дарина.

Пів року. Ці слова вдарили сильніше, ніж сама правда. Пів року вони жили під одним дахом, снідали за одним столом, ділилися дрібними новинами. І весь цей час це сталося за спиною Анастасії.

— Ти дивилася мені в очі весь цей час? — сказала Анастасія, ледве стримуючи голос.

— Я не знала, як сказати, — прошепотіла Дарина.

Анастасія підвелася зі стільця і пройшлася кухнею. Її тіло було напружене, але вона намагалася не показувати гніву.

— Я впустила тебе сюди, бо ти моя сестра, — сказала вона. — Бо ти не мала де жити після закінчення університету, бо ти стомилася жити в гуртожитку.

— Якби ти любила його, нічого б цього не сталося, — різко сказала Дарина.

Анастасія зупинилася.

— Ти серйозно зараз мене звинувачуєш?

— Ти постійно на роботі, незадоволена всім, — продовжувала Дарина. — А йому потрібна була увага.

— І ти вирішила дати йому її замість мене?

Дарина мовчала, опустивши очі.

— На що ти розраховуєш? — холодно спитала Анастасія.

— Ми любимо одне одного, — відповіла Дарина. — І ти маєш це прийняти та переїхати.

— Це моя квартира, — уточнила Анастасія.

— У шлюбі все спільне, — відповіла сестра.

— Спільне лише те, що нажите разом. А цю квартиру я купила до весілля. Коли Ігор повернеться, ви зберете свої речі і підете.

— Ти не можеш так зі мною вчинити! — зиркнула Дарина.

— А ти могла, — відповіла Анастасія і пішла до кімнати, щоб скласти речі.

Дарина залишилася на кухні, тихо хрумтіла печивом, намагаючись заглушити емоції, але це не виходило.

Через годину Ігор повернувся додому.

— Привіт, — сказав він, знімаючи куртку.

— Ти скоро станеш батьком, — промовила Анастасія спокійно.

— Що? Ти?..

— Не я. Дарина, — сказала вона. — І не роби вигляду, що не розумієш.

Ігор почав плутатися в словах, пояснювати, що це випадковість, що нічого серйозного не сталося.

— Я тебе люблю, — сказав він.

— Учора ти казав це мені, — втрутилася Дарина.

— Замовкни, — різко кинув Ігор.

Анастасія мовчки поставила сумки в коридорі.

— Усе, — сказала вона. — Забирайте речі і йдіть.

Ігор ще хвилин десять намагався переконати її, але Анастасія не слухала. Він узяв сумки, посадив Дарину в машину і повіз її до готелю, щоб вона не ночувала просто на вулиці.

Коли двері зачинилися, Анастасія зателефонувала батькам. Коротко розповіла, що сталося, попередила, що Дарина може просити допомоги. Потім лягла на диван і довго дивилася в темряву. Сльози не йшли, а серце боліло тягарем зради, втрати і непередбачуваного майбутнього.

Наступного дня вона ходила по квартирі тихо, збираючи речі, які залишили Дарина й Ігор. Кожна річ, яку вона піднімала, нагадувала про їхнє життя разом, про маленькі моменти радості, які тепер стали частиною минулого.

Вечорами вона прокручувала в голові кожне слово, кожен погляд. Пам’ять видавала деталі, що раніше здавалися незначними: як Ігор усміхався, коли говорив з Дариною, як вона сміялася над жартами, які йому здавалися кумедними, але які Настя пропускала повз. І що найболючіше — усе це тривало пів року, і вона не помічала.

На диво, батьки стали на її бік, мама відмовилася приймати молодят у себе, сказала, що нема місця. Вони винаймали житло і Ігорю довелося працювати на будові, бо грошей з офісної роботи не вистачало ні на що.

Він кілька разів приходив до Насті, жалівся, що Дарина думає лише про гроші, що він гірко помилився, але та його виставляла за поріг.

– У тебе дитина і піклуйся про неї.

Не прийшла Настя і на хрестини, ні на рік. Вона продала квартиру і купила дім за містом, який почала облаштовувати.

Вирішила сама вирощувати квіти, тому дуже часто спілкувалася зі своїм постачальником, який виявився чоловіком толковим і давно у неї закоханим, просто не міг відкритися їй заміжній.

Настя не прийшла на хрестини тому, що теж чекає дитину і дуже бережно до цього ставиться, не хоче зурочити. Чоловік взяв на себе всі турботи про її бізнес і добре його веде. Настя нарешті відчула себе за кам’яною стіною. Вона рада, що все так сталося і з часом відносить стосунки з сестрою, але не підпускатиме надто близько.