Мама мене просто в шок кинула, коли сказала, що вона вже офіційно одружена з молодшим за неї чоловіком. Звичайно, різниця не голлівудська, але за нашими мірками то таки так – п’ять років.

Я все розумію, що їй важко бути самій, адже батька нема вже вісім років і ми з братом зараз живемо в інших областях.

Але ж я її давно просила – їдь до мене.

– Мамо, переїжджай до мене, будеш мені з дітьми допомагати і вже не будеш самою.

– Ой, доню, я вже тут звикла і нікуди не хочу.

Але ж я їй не просто так пропонувала. У мене зараз нема чоловіка – пішов і стільки мені спокою, а з дітьми треба ж справлятися, що одне в школу, що друге, а їсти зварити, а на гурток відвезти. Я не можу і працювати, щоб нас забезпечити і бути ще й ідеальною мамою.

Але ж ні – їй, бачте, не хочеться їхати!

А тепер ще й отакий коник викинула – офіційно, ще раз, офіційно, вийшла заміж! Я не претендую аж так на її квартиру. Але як прийдеться, то мені ті кілька тисяч і не завадять. Але ж прийдеться ще й ділити на цього дідка, бо ж він може щось викинути.

– Мамо, чого ти вирішила з ним одружитися?

– А як без одруження жити?, – дивується вона.

– Та легко – прийшла і живеш! Для чого його в себе прописувати, щоб потім ми всі в суді гризлися?

– Він порядна людина і не претендуватиме на квартиру, – каже вона.

– Ні. Ти серйозно?

– Так.

– Господи! Тобі вже геть побракувало?

– Не смій мені це казати! Я ще молода жінка і хочу наступні роки прожити і відчувати себе потрібною та коханою.

– Тобто, те, що я тебе потребую, як матері, то пусте?

– Ти мене потребуєш, як служниці! А я жити хочу в спокої і радості.

Ви собі це уявляєте? Я думала, що тільки юні дівчата мають отакі ілюзії, що чоловік з часом тільки набуває порядності, а не навпаки!

Я зателефонувала братові, щоб він якось вплинув на маму.

– А що я вже можу зробити, – каже він, – вона вже одружилася, то тепер хай вже живуть.

– Але ж він забере квартиру!, – кажу я йому на очевидне.

– То її квартира і хай розпоряджається нею, як хоче.

Звичайно, що йому зараз та квартира і не придалася, адже він має аж дві і його жінка дуже добре заробляє.

Але я маю думати про свої дітей, а я точно знаю, що працюючи в поліклініці медсестрою, я їм ніякого гідного майбутнього не гарантую! На чоловіка мого «любого» у мене тим більше нема надії, бо він вже має зі своєю любкою дитину, то як він всіх забезпечить?

Але от мама…

Я на неї надіялася і то дуже, адже вона – найрідніша мені людина. Хіба вона не знає, як мені важко? Хіба я їй не розповідаю, що на всьому економлю аби дітям забезпечити відвідування гуртків?

Ні. Вона все чудово знає, але вирішила пожити «для себе».

І ще мене взагалі дивує, як це хотіти жити з чоловіком?

Я вже на них й дивитися не хочу, а що вже зранку прокидатися та готувати сніданок? Прати одяг, прасувати, щось питати…

Я, наче, звільнилася з якогось трудового табору, хоч грошей менше, зате й роботи менше.

Я планую поїхати до матері і зробити якийсь заповіт чи щось таке. Я не вірю, що молодший чоловік пішов до неї з якоїсь любові, у нас купу молодших вродливіших жінок, які потребують чоловіка, а він, бачте, маму захотів.

Ні, вона ще нічого так виглядає, але вік, то завжди вік. Так і скажу: він тебе доглядати не буде, як ти будеш немічна, а мені прийдеться, тому пиши квартиру на мене.

А що, хіба я не права?

Фото Ярослава Романюка.