Попросилась до мене пожити моя університецька подруга. Не бачились ми років зо п’ять, а їй треба було якісь справи у нашому місці вирішити. Я не відмовила, але потім дуже пошкодувала. Ось що із цього вийшло.

— Ну нарешті ти прозріла, Наталю. Таке відчуття, що Оля сюди переїхала, а не погостювати. Ти відчула запах у коридорі?, – каже мені чоловік

— Так, дихати неможливо, але чим пахне не ясно.

— Ти не ясно, бо тут ціла феєрія. По-перше, біля вхідних дверей стоїть мішок із використаним наповнювачем із котячого лотка. По-друге, у ванній горить аромопаличка, – каже чоловік

— У ванній? Зовсім збожеволіли, там же не провітрюється, – відповідаю я.

Я вийшла у коридор і переконалася, що Сергій казав чисту правду. Брудний мішок стояв на килимку для взуття, а з-під дверей ванни проступав сизий димок із запахом ванілі.

З ванної вийшла Оля.

— О, Наталко, привіт! А я тут релаксую, відчуваєш аромат? Ой, забула викинути Мусьчин наповнювач, винеси, будь ласка.

— А сама винести не можеш?, – ледь стримуючись кажу я.

— Я лише з душу, — байдуже відповідає Оля.

Я пішла на кухню, Оля за мною. Плитка була дуже брудною, хоча я вчора вранці я її помила.

— Олю, від ароматичних паличок дуже їдкий запах, не всі люблять його!

— Ну, тобі не догодиш! Такий приємний запах! – обурилася Оля.

— І наповнювача в коридор не ставте!, – твердо кажу я.

Я довго не могла заснути, теплі почуття до Олі остаточно розтанули, з’явилася стійка неприязнь.

Тієї ночі я чітко зрозуміла, що подруги у мене більше не має.

Вранці я з Сергієм снідала, коли на кухню ввійшла Оля, гепнувши за собою дверима.

— Олю, навіщо так грюкати дверима?

— Поспішаю, а що притримувати двері чи що? Ніколи не роблю так.

Оля поклала турку із заварною кавою на газ і попрямувала до ванної кімнати.

— Олю, ти куди? Кава збіжить!, – кажу я і так очевидне.

– Я швидко!, — не слухає мене Оля.

Як я і казала, кава збігла. Я просто стояла і дивилася, як кава піниться, бризкає, стікає на газову конфорку.

І це було останньою краплею.

— Наталко, чого каву не припильнувала? Що я питиму тепер на сніданок? – сказала Оля з претензіями.

— Знаєш, що Олю, з тобою жити просто неможливо! Я більше не можу все це терпіти! Скільки часу тобі потрібно, що вирішити твої проблеми?

— Та з тобою теж неможливо жити! Це ж якийсь монастир! Вночі не галасуй! Сміття у коридорі не залишай!

— Олю, ти що? Це ж ти до мене в гості напросилася! Ми тут живемо!

— Я ще не всі справи вирішила. Мені треба ще з місяць, а у вас мені дуже зручно. В квартирі мені все підходить!

— Ні, Олю, збери залишки совісті та шукай квартиру подобово, чи орендуй, я не знаю, – вже не стрималася я.

Як згодом з’ясувалося, від совісті у Олі зовсім нічого не лишилося.

Оля з’їхала через 3 дні, протягом яких поводилися дуже гучно і зухвало. При з’їзді вона прихопила з собою 2 подовжувачі, трійник, кілька тарілок.