До чоловіка не доходило вже який місяць, а я не могла в очі сказати, бо відчувала, що тут і є моя вина. Але як отак чесно сказати, то не хотілося мені псувати стосунки з його родиною.

Я не з тих, хто буде все в очі казати, я буду натякати, буду говорити про подібну ситуацію у «подруги», буду ходити сумна. Та й як я скажу, то всі одразу подумають, що я для них шкодую, що я не гречна, не гостинна, почнуть Олегові про мене наговорювати і він від мене піде, а я чоловіка люблю.

Наша пара, то південь і захід разом, як я жартуючи це називаю. Олег їздив в наше місто на будови, а я продавала в кіоску недалеко від них, отак ми й познайомилися.

Я знала, що він з небагатої родини, але дуже працьовитої. І до них я їздила, вони справді дуже багато працюють, кожного дня якась важка робота, я до такого не звикла, тому переконала чоловіка аби ми жили у мене.

Як у мене – у квартирі моєї бабусі.

Справили весілля і стали жити разом, але як разом, коли з ранньої весни до пізньої осені у нас гості. Так, вся його родина, а там родичаються чи не до шостого покоління, була у нас в квартирі «на морі».

Я визнаю, що спочатку сама це допустила, бо приїхала його сестра, наче до чоловіка, що на будові працює, але потім цей Василь опинився в нашій квартирі і вони місяць так у нас прожили.

І прожили на всьому готовому. Я готувала на них їсти, витрачала свої кошти, попри те, що Василь наче на заробітках.

– То швагро захотів, – пояснював Олег те, що він купує йому за свій рахунок їжу, – він мене на роботу взяв, я так можу йому віддячити.

І виявися Олег вдячним всій родині: там хресна велосипед йому віддала від свого сина, там матері кума щось позичала, там дядько помагав стайню будувати батькам, там брат троюрідний колись пригощав перед клубом.

Мені голова йшла обертом і перший наш медовий рік був ось таким, як я кажу.

Я вже всіма силами натякала, що досить, але Олег казав:

– Мариночко, у них нема грошей на ці курорти, ти не уявляєш, яка для них радість побачити море отак задешево. Якби я не приїхав сюди на будову, то в свої роки моря б і не побачив. У нас люди не так заможно живуть.

Я була у них місяць, я б не сказала, що там якісь халупи, але мені пояснили, що то переважно гроші з-за кордону, бо там люди працюють, а тут будуються.

Так от, я себе картала, що я така добренька, але далі й думаю – чоловік сам має нарешті зрозуміти, що так не можна.

Але до нього не доходило.

І ось настала зима, гості все одно хотіли приїхати, бо у нас тепліше.

– У нас мінус двадцять сім, сніги, а у вас там жара.

– Ні, – підхопила я слухавку, – я мрію про мінус двадцять сім і сніг, справжній сніг, який не тане за кілька годин, тому ми до вас!

Чоловік не розумів, що відбувається, але я вирішила, що з мене годі, проте, все одно, прямо сказати не могла.

– Олежику, я хочу дуже довго побути, ти ж кажеш, що у вас цілий місяць свята, то я б хотіла те все почути і побачити. І колядки, і щедрівки, і вертеп.

Поїхали ми. Батьки нам зраділи, підготували кімнати, але я сказала:

– Ви знаєте, я хочу погостювати у всіх вас хоч би кілька днів. Хочу знати, чи у кожній родині так святкують, чи то ви мені лиш розказуєте.

– Та чого, в кожній, хоча може й відрізнятися трохи, – заперечила свекруха.

– То й краще, бо ми й у Львів до сестри поїдемо, і у Яремче до хресних, всюди будемо, щоб цей рік мені запам’ятався.

І ось ми почали роз’їжджати, Олег поривався щось купити, бо не можна до хати йти з порожніми руками.

– Тю, вони ж до нас хіба щось несли?, – питаю я його.

– Ні, але як в сім’ї є діти, то їм треба обов’язково дати подарунок, – наполягав чоловік.

Та вже, кілька шоколадок і досить.

У Львові ми пробули тиждень, аж почав вже Василь натякати, коли то ми поїдемо.

– А що таке?, – здивувався Олег, – Ви у нас святкували місяць.

– Так, але ціни не до порівняння, що у Львові гостити, що там у вас. Я й так вже купу грошей на вас витратив на наїдки та напитки.

Далі ми й до хресних, далі до родичів на день-два, далі до знайомих.

І всі були раді пару годин, коли ж ми казали, що би хотіли лишитися, бо «так у вас гарно», то деякі в очі казали, що не мають як, а деякі своїм виглядом говорили.

Проте, я лишалася і вимагала, і постіль свіжу, і сніданок, і тишу, і відвідини кафе за їх рахунок.

– Ми ж вас водили, – кажу.

– Так ціни порівняйте, ми хіба вам маємо віддати все?

– А чом би й ні, – осміліла я.

А ще я запам’ятала, хто мені що в хаті випадково попсував, там чашку розбив, чи штору зачепив, чи капці зіпсував. На обурення казала:

– Ой, я випадково, ти ж мені теж таке зробив, – і нагадувала коли саме, і що саме.

Так, я запам’ятала і людина має запам’ятати, щоб на другий раз такого не робити.

Я дуже гарно відпочила, проте, мій чоловік не дуже.

Тільки, коли ми вернулися додому, то він сказав, що його всі питали, чому я так себе веду, адже коли вони були у нас в гостях, то я вела себе геть по-іншому.

– І знаєш, що?, – каже він.

– Що?

– Я теж спочатку думав, що ж сталося, чому ти так змінилася. Вже злякався, що ти така й будеш, але потім почав розуміти.

– Та невже?

– Так, ти вела себе так, як вели себе вони у нашій квартирі. Я це бачив, але не брав до уваги, що тобі не хочеться і сніданок для всіх готувати, і закуповувати продукти, і прибирати за усіма. І так практично цілий рік. Я думав, куди ти діваєш гроші, а виявилося, що продукти дуже дорогі. Я це почув в кожній хаті, де ми були, всі бідкалися, як все дорого. А я не бідкався. Я думав, що треба їх гарно прийняти аби вони не казали, що я загордився…

На наступний рік і всі інші ми не приймали більше у себе нікого. Та й як тільки гості дізнавалися, що готувати і прибирати будуть самі, та оплачувати комунальні, то казали, що вже краще знімати квартиру самим, бо там їм ніхто не буде вказувати.

Я за родинні зустрічі, я за поділ рахунку на хто що замовляв, як і за розваги на атракціонах. Побула добренькою і мені не сподобалося. Хіба я не права?

Автор Ксеня Ропота