Я їхала до клієнтки в гарному настрої – мій син сказав, що скоро познайомить мене зі своєю дівчиною, вони планують весілля, бо Аліна чекає дитину.

– Синку, я буду бабусею, – почуття у мене були змішані, адже мені лишень сорок шість.

– Мамо, тебе будуть вважати за старшу сестру, – обійняв мене син, – ти у мене дуже молода.

І я з такими думками їхала до своєї постійної клієнтки. Все було чудово – мій старенький форд завівся і навіть не капризував всю дорогу, корків не було, я приїхала вчасно.

Але далі мене чекала вельми невдоволена клієнтка.

– Ви сьогодні без настрою, – кажу я їй, коли вона почала вдруге казати аби їй переробила локон, бо він її дратує.

– Так, уявляєш – моя Алінка знайшла собі якогось студентика Петрика і чекає від нього дитину! Я її переконую, що ми дитину самі виростимо, але зятя без роду і племені не приймемо.

Ноги у мене похололи. Невже можливий такий збіг?

І стала я дивитися на Юлію Тарасівну геть іншими очима.

Вона моя постійна клієнтка, була зі мною ще тоді, коли працювала продавщицею в сусідньому магазині. Я брала там булочку і заварювала чай в салоні, так і обідала. А вона приходила до нас раз в тиждень робити собі зачіску.

– Жінка має бути красивою, попри те, що чоловіка нема.

– Але у вас обручка, – казала я їй.

– Так, він по заробітках, більше нема вдома, ніж є.

З того часу минуло двадцять років. Чоловік Юлі розкрутився на ввозі машин, відкрив свій автосалон, далі мийку одну, другу.

Тепер його мийок по всій області, а Юля стала Юлія Тарасівна і вже їй було не зручно ходити у наш салон.

– Ти до мене сама, Надіє, приїжджай, я тобі буду платити за дорогу. Ти майстер добрий, але я в такий салон соромлюся йти, то не мій рівень.

Я почервоніла і аж не знала, що маю казати, проте, гроші мені були дуже потрібні. Так вже сталося, що мій чоловік від мене пішов і я залишилася з сином одна.

Квартира була його матері, а свекруха й бровою не повела, що ми залишаємося з онуком без даху над головою.

– А що я можу зробити, Надійко, – казала вона мені, – син з тобою жити не хоче, як ти не змогла його переконати, що йому потрібна, то я що пороблю?

Прийшлося мені йти до тітки жити, ледве я її впросила хоч на першу пору.

– Добре, Надіє, на місяць не більше, бо у мене не рукавичка, чоловік і діти, ще й ти з Петром.

Але я була їй вдячна і за місяць, далі вдалося знайти квартиру, скромну і дешеву, там ми й почали жити.

Мені було дуже важко морально, адже десять років прожити з чоловіком, а потім отак все повернулося? Ми ж нормально жили. Як усі. Чому він пішов? І не скажеш, що вона красивіша за мене чи молодша…

Отак доля Юлі дала трамплін, а мені вниз драбинку.

Зміни в Юлі були разючі, вона раніше хоч спілкувалася нормально, а тепер виключно як до підлеглої.

Але бувало, що й розповідала мені свої негаразди, які такими й не були, просто людина в своїй голові собі придумала проблему і не може її вирішити. То на неї не так подивилися на касі, то садівник саджанці поцупив, домогосподарка все ретельно не миє.

– Я їй вже сто разів робила зауваження, а до неї не доходить!, – бідкалася вона мені, – І як мені з нею говорити?

Вона питала мене так, наче я знаю мову персоналу, а вона ніколи й не знала, як з такими людьми спілкуватися.

Такі відвідини мені давалися морально важко, але хоч по грошах виходило добре, вона навіть давала зверху «на бензин».

Поки Юля переймалася тим, як всім показати, що вона багата і влитися в коло багатих людей, я ж потроху вилазила з ями.

Трапився мені хороший чоловік, не з тих, від яких метелики в животі. Але з тих, що тоді допоможуть і збігають в магазин, коли ти без сил лежиш на дивані після роботи.

Роман був водієм на моєму маршруті, познайомилися, бо часто їздила ним.

А якось він каже:

– Дайте мені свій номер, бо ви часто запізнюєтеся, то я вас можу пару хвилин почекати.

І він справді чекав мене. Цілий автобус невдоволених людей, а він виходить, бо йому треба подихати. А я в цей час завершую комусь зачіску чи замітаю волосся і бігом на рейс. Їхати мені було в інший кінець міста, тому я одразу оцінила такий жест.

А далі вже й писали один одному, а далі й почали зустрічатися.

Ми одружилися і переїхали до нього, з ним у мене донечка Віточка, він прийняв мого сина за свого і ми обоє працюємо, щоб у наших дітей було все.

Коли тільки Юля Тарасівна почала вимагати аби я до неї приїздила, то я їхала таксі, але далі Роман купив стареньку машину і сказав, що я маю навчитися водити.

І ось так плило наше тихе життя до цього потрясіння.

Юля Тарасівна не добирала слів, мовляв, як вона старалася в люди доньку вивести, а їй студента треба.

– Раз студент, то розумний, – кажу я їй, – потім роботу гарну знайде та й будуть жити.

– Розумний? Він в якомусь технікумі вчиться.

Мені ноги стерпли. Не може бути аби стільки співпадінь, бо й мій син в технікумі…

– Не знаю, от ви теж без освіти, але он як піднялися, – кажу я вже нетерпляче.

– Що ти порівнюєш? Я стільки грошей в доньку вклала аби вона вчилася в університеті, гарно одягалася і сесії здавала, щоб насолоджувалася студентським життям. На це пішло сотні тисяч! А який результат? Отакий пшик? А як ще захочуть жити окремо, то тоді що – буде до когось отак на виклили їздити та в ноги кланятися?

Я зблідла і нічого не сказала. Переробила їй локон і поїхала додому.

– Люба, що з тобою?, – кинувся до мене чоловік, – На тобі лиця нема.

– Рома, я не знаю, як бути, – і я розповіла йому все, що чула.

Ми вже обоє схвильовані чекали на сина.

– Петрику, нам треба серйозно поговорити, – почала я, – ти маєш покинути Аліну, її батьки готові виховати дитину самі.

– Мамо, ти таке кажеш? Я не буду її кидати. Та й батьки її згодні аби ми одружилися.

– Ні, не згодні, Юля Тарасівна мені в очі сказала, що не хоче тебе за зятя…

– Хто така Юля Тарасівна? Маму Алінки звуть Таня.

– Господи! Яка радість! У нас буде весілля!, – хором вигукнули ми з Романом.

Дякувати небесам, це було лишень співпадіння. Проте, я більше не їжджу до Юлі на виклик. Вона пропонувала вдвічі більше, сварилася, що десятки таких знайде, далі перепрошувала та збільшувала суму… Кажуть їздить аж до Львова до стиліста, проте, я різниці не бачу в роботі, фото яких вона викладає.

Автор Ксеня Ропота