Я їхала в село з однією думкою – там нам не дадуть пропасти, там мені допоможуть, адже всі знають мою бабусю Люду, вона була фельдшеркою в медпункті, її любили і поважали. Я ж не чужа…

Для мене важко давалося «бути своєю», а зараз, коли я не маю на кого спертися, виявилося, що спертися можна лише на рідних.

А мої рідні якраз і є причиною того, що я з дитиною без даху над головою. Добре, що вдалося зібрати речі та ще гроші були на дорогу, а що далі – я не уявляла. Мені сорок років, я не працювала по професії, була домогосподаркою і виховувала десятирічного сина. Всіма іншими питаннями займався чоловік.

Я не цікавилася його справами, була певна, що він працює на благо нашої сім’ї, у нас був достаток, заміський будинок, дві машини, я мала все, що може бажати жінка. Мені здавалося, що у нас з Борисом гармонія та взаєморозуміння. Ще й хвалила себе за те, що я даю чоловікові простір для власних справ, не тисну на нього, не перевіряю, тому ми так добре й живемо.

Але виявилося, що ми добре жили тільки уявно, виявилося, що як такого майна Борис і не має, усе закладене і перезакладене. А далі чоловік пропав, а нас з сином попросили з хати.

Я не знала куди податися. Моя матір жила за кордоном і знати мене не хотіла, вона там вийшла заміж і вже років двадцять не приїздила в Україну, забувала не те, що про онука, а й про мій день народження. Я не ображалася, вона завжди така була – в пошуках чоловіка, тому й виховувала мене бабуся Люда. Це найкращі мої спогади про село.

Коли її не стало, то я хату продала, молода була і певна, що ніколи більше не вернуся в село, а мені потрібен старт в житті.

А тепер вся надія, що хоч хтось мене згадає в селі та допоможе. Я пригадувала сусідку тітку Лесю, вона часто навідувалася до бабусі, доглядала за нею, коли я не приїздила.

Від цієї згадки мені запашіли щоки, я ж її не доглядала… Думала, що не по статусу мені це робити, а сільські хай роблять. Висилала тітці Лесі кілька гривень, не знаю чи й дякувала.

В місті я не могла лишитися з кількох причин – не хотіла аби хтось зі знайомих знав, що я в такому положенні, та й грошей на оренду у мене не було, а в селі за символічні гроші можна щось знайти, може, хтось і безкоштовно пустить, не хороми ж та й вигод нема.

Коли я стала на порозі в тітки Лесі, то переді мною стояла вже жінка в літах.

– Ірино?, – здивувалася вона, – Ти чого до нас?

– В мене життєві труднощі і мені треба пожити трохи в селі.

– Але ти свою хату продала, там живе інша сім’я.

– Я знаю, я хотіла вас попросити аби ви мені щось в селі знайшли, я ж знаю, що покинутих хат багато. А ми б доглянули, безкоштовно.

Тітка Леся на мене так дивно глянула і каже:

– Я не знаю чи й пустить тебе хтось пожити за дякую, в людей в хатах порядки.

– Ой та знаю я ті порядки, тітко Лесю, всі вигоди на вулиці і палити дровами. То ж за щастя, коли хтось хату протопить аби вона не затухла. Мені пару місяців перебути аби подумати.

– Добре. Я спитаю в голови, а ви проходьте, в мене переночуєте, – в її голосі чулося невдоволення.

Я подякувала і навіть не йшла вечеряти – впала на ліжко і заснула.

Зранку розбудив гавкіт і кукурікання, квікіт і рев. Треба звикати до сільських звуків.

Я б ще полежала, але було незручно, вирішила допомогти зі сніданком. Виявилося, що не треба вже палити в печі, є газ, я виконувала вказівки тітки Лесі, що звідки брати та що варити.

– Смачно, – сказала вона, наминаючи тушковану картоплю, – у нас її простіше готують, а ти вже стільки приправ наклала, смаку бульби не чую.

– Так і має бути, тітко, наче їсте одне, а на смак інше.

– Я тут розпитувала за хати, то є на сусідній вулиці старенька хата, хіба туди тебе поселимо, бо жилі хати ніхто не дасть.

Я скривилася, теж мені цяці, я ж нічого не заберу, просто перебуду та приберу, за це ж люди гроші платять, що за домом глядять, а я безкоштовно робитиму. Видно, й в це село по бездоріжжю завітав дух підприємництва.

Хата, яку мені показала тітка Леся була дерев’яна, з пічним опаленням, я ще так здивувалася, коли та сказала, що треба буде за неї заплатити комунальні. Але куди було діватися?

Переїхали ми туди з сином, взялися за прибирання, далі сусіди прийшли дивитися, як ми важкі меблі пересуваємо і ніхто не поміг. Все питали, чия я онука і хвалили бабусю, а мені що з того?

Пізно ввечері я думала про те, що ж робити далі, хоч ми й маємо, де жити, але ж і їсти щось треба, сина влаштувати в школу, купити речі для села, бо тут без гумаків не обійтися.

Мені пощастило, що тітка Леся розказала про мої кулінарні шедеври і мене взяли в місцевий магазин працювати, виявляється, урочистості роблять в цьому магазині з невеликим залом і працівники готують стіл. Ось тут і пригодився мій стаж домогосподарки, люди хвалили і смакували моїми стравами. Далі почала потроху пекти на замовлення торти.

З’явилося замовників не лише в селі, а й в районі, до мене їздили і писали щодо замовлень. Наче життя налагоджувалося, як тут нова подія.

Я не звернула увагу, що біля будинку зупинилася машина. Думала хтось приїхав замовити торт на весілля. Але далі почула обурений голос:

– Хто це господарює в моєму домі?

Я вийшла на вулицю і побачила чоловіка, який був трохи старшим за мене, і який дивився на мене не привітно.

– Ви хто?, – спитав мене.

– Я Ірина, я тут тимчасово живу. Ви не переживайте. Тут все на місці, я регулярно сплачую рахунки.

– Я розберуся, а ви збирайте речі, я тут буду жити.

Я дуже здивувалася і пішла до тітки Лесі за порадою.

– А хто б то міг бути?, – почала вона, – хіба Володя, онук її сестри, я піду розпитаю.

Через якийсь час вона вже мала всю інформацію – це далекий родич, але так, як він на право спадщини не подавав, то виходить, що хата нічия.

Я зраділа, бо вже звикла до цього дому. Чоловік все одно не поїхав, він заїхав машиною на обору і ходив навколо хати.

– Слухайте, – почала я, – тут місця вистачить на двох, я не маю куди подітися, як і ви. Як тільки ви владнаєте все юридично, то я переїду, просто у мене нема зараз грошей та й я звикла до цього дому.

Той довго думав, а далі кивнув. Отак ми почали разом жити сусідами. Мій син потягнувся до Володі, а той не заперечував, вчив його забивати цвяхи і ремонтувати велосипед. Я готувала на всіх, прибирала, мені стало навіть спокійніше. Просила Володю розвозити зі мною замовлення, платила йому за бензин, а він теж почав відкриватися.

Виявилося, що жінка пішла від нього, забрала все майно, йому залишила машину. Він теж вирішив втекти туди, де колись йому було добре – в дитинство до бабусі.

Навіть, коли він все вирішив юридично, то все одно дозволив нам жити в будинку, поступово робив там ремонт: провів воду і газ, мені стало набагато легше випікати та куховарити.

Та й жити вдвох, коли переживаєш один за другого набагато приємніше. Навіть, коли ви просто сусіди.

За клопотами з переїздом і моїм місцем під сонцем, я й не згадувала за чоловіка. Спочатку я злилася, що він поставив нас в таке становище, далі переживала чи з ним все добре. Зі свекрами у мене не дуже теплі стосунки, як згадаю, що перші п’ять років нашого спільного життя свекруха все питала мене, коли ж будуть діти, а Борису розповідала версії чому їх нема, то й телефонувати їй не хочеться.

Не знаю, як ми тоді ще не розійшлися, але далі Борис почав заробляти і потреба бачити свекруху відпала.

Коли я не мала куди йти, то я навіть думки не допускала аби попросити допомоги у свекрухи чи свекра. Якимось шостим чуттям я знала, що Борис у них, але чому він не телефонує?

Коли ж я нарешті отримала зарплату в магазині, купила нам з сином гумаки та дощовики, то вирішила поповнити рахунок на мобільному. Абонент не відповідав.

А далі пішли замовлення, я купила на частини електричну плиту і зранку до ночі пекла та колотила креми, тому мені було геть не до Бориса і його тепленького місця біля батьків.

Але тут дзвінок з незнайомого номера.

– Іро, це я. Ви де?

– Ми де? Ти тепер тільки вирішив про це спитати? Два місяці пройшло!

– Я мав нагальні справи.

Борис виправдовувався, що поки роздав всі борги, то не мав часу й хвилину подзвонити та спитати, як наші справи, чи ми в теплі, чи їли.

До того моменту я не відчувала до чоловіка нічого, була якась така невідомість, але тепер, коли я знаю, що у нього все чудово, то раптом все в мені піднялося. Невже за п’ятнадцять років спільного життя він так збайдужів до мене?

Сприймав за належне чи не сприймав серйозно? Не попередити про свої труднощі, отак зникнути, не шукати нас…

Питання роїлися в голові, особливо, коли я бачила, як ставиться до мого сина Володя, як він каже вдягти шапку, бо зранку холодно, чи куртку, бо на вечір буде прохолодно, як допомагає мені нести пакунки, бо може, має таке внутрішнє розуміння, вихований так.

Я не мала ілюзій про романтичні відносини, бо він тільки розійшовся і я так само заміжня, тут мова не про симпатію, а про людське ставлення.

А далі за дзвінком на порозі став і Борис. Чудово виглядав в своєму костюмі і начищеному взутті, але геть не органічно.

– Тут тобі не місце, – сказав він мені, коли все оглянув, – у тебе лише один вихід – переїхати зі мною до батьків.

– Що ти таке кажеш?, – здивувалася я.

– Правду. Я продав машини і квартиру, бізнес так само. Єдине, що лишилося, то мамина квартира.

– Ота двокімнатна, де ми гостювали?

– Так, але я скоро стану на ноги. Ти не переживай.

Я не знала, що робити. Жити в свекрухи я не хотіла ніяк.

– Я не хочу жити в твоєї матері. Краще вже орендувати житло.

– Так, але на що? Я в мами позичив на дорогу сюди, навіть, не знаю, як звідси вибратися.

– Слухай, я маю тут замовлення до кінця місяця, не можу людей підвести, матиму якісь кошти. А ти шукай нам квартиру.

– Ти печеш на замовлення?

– Так, а ще я кухарка.

– Кухарка?, – в його голосі щось змінилося.

– Так, роблю, що вмію.

– Не думав, що за таке хтось платить.

Мене це зачепило. Я так старалася для нього готувати завжди щось смачне, а він навіть не відчував різниці?

Але ми домовилися і Борис поїхав. Я розповіла Володі, що не довго він терпітиме нашу присутність, мені здалося, що він посмутнів, чи мені хотілося аби так було…

Борис не зустрів нас з сином на вокзалі, скинув адресу, де ми мали орендувати житло. То був центр міста і я похолола, бо квартири тут дуже дорогі.

Як я й передчувала, квартира була гарна, світла і з чудовим ремонтом.

– Всього двадцять тисяч, – сяяв Борис.

– Всього? Це всі мої заощадження!

– Ти чого? Я ж майже знайшов роботу, я не можу запрошувати гостей в гуртожиток.

Борис все не міг знайти роботу, я ходила на співбесіди по ресторанах, але мене ніхто не брав, тільки мити посуд, бо кулінарів хоч греблю гати. Почала часто приходити свекруха та охкати, як це я не могла хоч трохи економити, а все на шиї її сина сиділа.

Я зловила себе на тому, що почала мріяти про село.

Якось я сиділа перед чашкою з чаєм, як до мене підійшов син.

– Мамо, дядько Володя на рибу ходив, дивися яка.

Я глянула на світлину і в душі защеміло. Там було так спокійно, а тут метушня, метушня, метушня…

Борис вередував щодо раціону, він не хотів харчуватися бюджетно.

– Ти ж кухарка сільська, придумай щось, – казав мені з притиском.

– Скільки заробив грошей, на стільки й накупила продуктів. Я не чарівниця.

А в селі мені приносили сметану і молоко за символічні гроші, люди хотіли продати, а не всі хотіли їхати в місто продавати.

– Ти маєш взяти позику аби ми могли оплатити житло на місяць, – так між іншим сказав Борис.

– Ти жартуєш? Може, ми візьмемо іншу квартиру?

– Ні, я не буду жити де-небудь.

– А в мами?

– В мами буду, вона давно каже, що це найкращий варіант. Чи ти в село захотіла?, – усміхнувся він.

Я хотіла в село, але син звик до міста, тут має вчитися. Я маю відповідати за нього. Значить, переїдемо до свекрухи.

А там почалося, що я лишень надіюся на її сина, що нічого не вмію зробити як слід, що тільки гроші витрачаю… Мені не хотілося йти додому, я була ладна на будь-яку роботу, але виявилося, що має бути така робота аби не скомпрометувати Бориса.

Останньою краплею стало те, що чоловік перестав ночувати вдома, йому було тісно і він ночував у друзів.

Я поговорила з сином, все йому пояснила, але він був так само радий виїхати від бабусі з дідусем, які не цікавилися ним, наче його й не було в квартирі.

Ми знову стояли на порозі у Володі і той нам дуже зрадів.

– Я вже не сподівався вас побачити, проходьте…

– Ми будемо тобі платити за оренду кімнати, – сказала я, – хочу аби все було по-чесному.

– Ні, ти будеш платити господарюючи, це твій внесок.

Я знову вернулася до свого заняття, яке люблю і вмію – печу. Син в сільській школі має друзів, ганяє на велосипеді, помагає Володі і мені. В чоловіка інша жінка, яка вірить у нього, так він мені сказав. Свекруха дуже тому рада, а я щаслива, що у мене на душі нарешті спокій і впевненість в тому, що я серед рідних людей.