Найперше, Михайлова дружина. Звучить так, ніби то вже поважна матрона, а не старша за мене на рік Маринка з Березової вулиці, яка додумалася сказати Михайловій матері, що вона при надії. От вам і вся основа міцної родина до самого скону.

А що я? А я крутила перед Михайлом свої емоції, виливала душу, відкривала мрії і все чекала, коли він вхопить мене на коня та повезе на зустріч сонцю. Привіз.

По-друге, мої батьки. Для мене було загадкою навіщо жити разом цим людям. Так, цим людям. Зійтися аби люди не говорили про тебе, що засидівся в дівках/хлопцях і не розходитися аби люди про тебе не говорили.

Смішно, але в такому нудному і забитому селі, де й чорно-білого телевізора не було на вулиці, люди про це лише й говорили.

– Он Манька свого знову в тачці повезла…

А по-третє, сам Михайло. Чи то я собі змалювала в уяві прекрасного хлопця з ніжною душею, чи він уміло прикидався, але вже точно розтоптав всі мої почуття.

Отак одного весняного дня, місячи болото два кілометри до залізничної станції, я клялася ніколи в світі не вертатися в це убоге людське середовище, де панує заздрість, брехня і лицемірство.

Потім, коли мене питали звідки я, мені легше було пояснити найближче містечко до мого села, бо дороги до нього не було навіть на карті.

Вчилася я добре і залишилася при навчальному закладі майстровою. Я люблю свою роботу, люблю шити і вмію навчити інших.

Ви ж пам’ятаєте в чому ми тоді ходили? Розтягнуті бойси і щось завжди сіре чи коричневе і яскраві плями джинсів в цій сірості.

Далі я вже мала підрозділ на підприємстві, де ми шили одяг для західних брендів. А вони в своїх «парижах» лише бірки пришивали. Шили ми якісно, тому й платили нам добре.

Скоро у мене була своя квартира, а не гуртожитська кімната, я їздила за кордон переймати досвід і не погано таки себе чула. Моєму життю позаздрив би будь-хто з мого села та й з міста теж.

Стосунки з чоловіками не складалися, але я ростила донечку від другого шлюбу. Я дала їй найкраще, що мала, але видно, не пояснила скільки то все коштує і якими зусиллями воно дається.

Ще в школі донька звикла бути на видноті, в університеті вже всі хотіли виділятися і вона вирішила, що виділиться стосунками з викладачем. Так на виділялася, що аж прийшла до мене з пузом.

А тут у мене вся голова зовсім іншим забита – терміни та оплата, конкуренція і криза…

Мені було абсолютно зайвим ще й це.

– Я тебе ростила мудрою дитиною, тому ти цілком можеш сама прийняти рішення. Тобі дев’ятнадцять, а не п’ять.

Вона вирішила піти найкоротшим шляхом. Я не здивована.

Жили ми далі, як звично.

В двадцять п’ять вона вийшла заміж і почали з чоловіком жити окремо. Я полегшено зітхнула, бо вже у мене почали з’являтися неприємності на роботі і скоро воно закрилося. А я залишилася лише з кількома швачками і шила на замовлення, яких було дуже мало, наші люди не такі багаті, як за кордоном.

А через три роки прибігає моя доня вся в сльозах – їй вже треба дитину, а лікарі ніяких надій не дають.

Звичайно, що я продала машину і віддала їй всі свої заощадження, щоб вона поїхала в Європу на лікування. Звичайно, що її чоловік нічого не знав про той випадок в університеті.

По приїзді чуда не сталося і потрібно було ще і ще лікуватися та проводити відповідні процедури. Я продала квартиру і купила однокімнатну, а гроші віддала дитині – я хотіла аби у неї було все добре.

В цю ж однокімнатну квартиру вона до мене й вернулася – зла на весь світ за свої ж помилки. І тоді я й згадала, як йшла з рідного дому, обвинувачуючи всіх в своїх бідах.

Тепер мені стало щемко від тієї дороги, яка полями вела до села, влітку тепла пилюка кутала босі ноги, а в дощ ми навмисне місили болото і бігали за жабами.

Я захотіла вернутися додому.

Фото Ярослава Романюка.