Коли я раз в два роки їду в Україну, то не відчуваю ніякого трепету, що то моє рідне, я вже тут чужа. Навіть рідна домівка, моє подвір’я видається мені таким… непотрібним. Пам’ятаю, як колись перед святами мама мене заставляла все замітати та прибирати, щоб було чисто і любо глянути, вона так переживала, що борозни у неї заростають бур’янами, тому казала аби я їх полола так чисто, як у сусідки. А дерева! Я їх всіх мала побілити навесні, щоб було гарно. А тепер дивлюся, що й без того білива вони собі ростуть і нічого їм нема.
Тепер всюди трава і мама має єдину тему для розмови, що все заростає і нікому порядок наводити.
Мені те так смішно звучить, от що людину хвилює на схилі літ – город її заріс і подвір’я нема кому косити.
Коли я їхала сюди жити, то не знала, як мені буде, всяко було тут, всяко. Але я зрозуміла одне – мені тут краще, ніж біля чоловіка.
Молода була та нерозумна, коли за Дмитром бігала та заміж за нього хотіла.
Ага… Виявилося, що він не готовий не лише сім’ю забезпечувати, але й відноситися до мене і до доньки не вміє. Тоді були дев’яності, що нічого не було і я тоді вирішила, що поїду в Польщу за товаром і там і залишуся. Все краще, ніж біля коханого чоловіка.
Там себе відчула і жінкою, якою захоплюються, хоч я зовсім не красуня, і людиною, яка гідна смачно поїсти і в гарне одягтися, що все тут для людини, а не одна виснажлива робота, як у нас.
Спочатку гроші передавала, щоб мав чоловік за що жити і доньку ростити. Всі передавала до копійки. Але вдячності за мою працю не було, тому я вже почала розуміти, що треба собі лишати для життя тут.
Зустріла хорошого чоловіка і знайшла щастя.
Донька, коли закінчила школу, то спочатку теж думала жити в Україні, вийти заміж, але я її перерадила:
– Дитино, я тобі дам часу, поки ти училище закінчиш, але повір мені, тут тобі буде краще.
Звичайно, що вона спочатку не могла ужитися, бо думала, що з її дипломом тут її приймуть на роботу. Я пояснила, що треба вчити мову, а тоді диплом захищати. А поки й поприбирає, нічого ж її короні не станеться, не впаде.
Інна мене послухала і в одного клієнта закохалася, а він у неї. Донька спочатку жила на віру з ним, а вже після того, як на світ з’явилася перша донечка, то вона вже стала законною дружиною.
Я дуже за неї рада, хоч у неї є непорозуміння інколи з чоловіком, але ж це життя, всюди так.
Отож, все моє життя тут, тільки мама одна там живе та все їй не так, хоче аби ми приїхали і жили біля неї. Я їй сто разів пояснювала, що взяти її до себе не можу, бо нема куди, а знімати для неї квартиру не маю змоги, бо я не гребу гроші лопатою.
Я плачу родичці, щоб за нею тут наглядала і це в рази дешевше, ніж тут.
– Приїдь, доню, хоч на свята, – каже мама, – Я ж ще недовго на світі пробуду.
А я це вже чую добрі тридцять років, відколи я тут і це вже для мене не є радістю, а суцільними витратами. Тому я не розумію людей, які вже так хочуть додому, бо я вже й не дочекаюся, коли буду спокійно жити на своїй новій батьківщині.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота