Оксана повільно йшла між полицями супермаркету. У кошику вже лежали звичні продукти: два пакети молока, десяток яєць, пачка вершкового масла, кілька йогуртів для синів. Вона тримала в руках папірець із переліком, який склала ще в обід на роботі. Пальці злегка заніміли від важких ручок кошика.

Вона зупинилася біля відділу з випічкою, відчуваючи знайому втому, що тиснула на плечі. Подивилася на годинник — за десять дев’ята. Діставши телефон, вона набрала номер Віктора.

— Вітю, ти зможеш мене зустріти біля під’їзду? — запитала вона, коли почула голос чоловіка.

— Я ще на роботі, Оксано. Звіти горять, ти ж знаєш.

— Вже дев’ята година.

— Я зайнятий, давай пізніше наберу.

Він поклав слухавку. Оксана зітхнула і попрямувала до каси. Віктор останнім часом став затримуватися щодня.

Пояснення було стандартним: реорганізація в компанії, він як керівник групи мав усе тримати на контролі. Оксана не сперечалася, бо й сама працювала багато, але це відчуття порожнечі в домі, коли вечори минають нарізно, ставало дедалі важчим.

На вулиці було сиро. Біля входу в магазин Оксана побачила молоду пару: чоловік тримав великі пакети, а жінка поруч сміялася, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Оксана на мить затримала погляд. Вона намагалася згадати, коли вони з Віктором востаннє ходили по продукти разом. Мабуть, ще перед минулорічними святами. Відтоді все перетворилося на функціональні дзвінки та короткі звіти про куплене.

Вона поставила пакети в багажник і поїхала додому. Думки крутилися навколо вечері. Хлопці — Денис і Матвій — напевно, знову наїлися канапок після школи, бо вона не встигла нічого приготувати заздалегідь.

Піднявшись на поверх, Оксана здивувалася. З-за дверей квартири не було чути звичного гулу телевізора чи шуму гри.

Вона відімкнула замок і зайшла.

У коридорі стояло взуття. Поруч зі кросівками синів вона побачила знайомі коричневі черевики на низьких підборах. З кухні пахло котлетами і чимось солодким. Оксана пройшла далі й застигла.

За плитою стояла Ганна Петрівна, її свекруха. Вона спокійно помішувала щось у каструлі, пов’язавши старий синій фартух.

— Ганно Петрівно? Ви тут? — Оксана поставила пакети на стіл.

— О, прийшла нарешті, — жінка обернулася. — Чого так пізно?

— Робота. Квартальний закриваємо. А де хлопці?

— Нагодовані, уроки перевірила, відправила в ліжка. Вже десята година, їм завтра до школи.

Оксана здивовано дивилася на свекруху. Ганна Петрівна жила зовсім поруч, через два будинки, але заходила вкрай рідко. Все життя вона була занурена в кар’єру, їздила у відрядження, а вихованням Віктора займався покійний тесть, Анатолій Борисович. Як його не стало два роки тому вона стала ще більш замкненою, лише зрідка телефонуючи синові у справах.

— Ви могли б попередити, — сказала Оксана, викладаючи продукти в холодильник. — Я б не тягла стільки всього.

— Вибач, — коротко кинула свекруха.

Оксана ледь не впустила лоток яєць. Слова «вибач» від Ганни Петрівни вона не чула ніколи. Їхні стосунки завжди були прохолодними. Свекруха вважала Оксану не парою своєму синові, а Оксана відчувала відстороненість жінки від життя внуків.

— Я піду вже, — Ганна Петрівна зняла фартух і акуратно його склала.

— Зачекайте, може, чаю?

— Не треба. Завтра прийду о четвертій, зустріну малих зі школи. Віктору передай, що я була.

Вона пішла, залишивши після себе запах домашнього затишку. Коли повернувся Віктор, Оксана розповіла про візит матері.

— Дивно, — буркнув він, не відриваючись від телефону. — Вона ніколи раніше не проявляла бажання стояти біля плити.

Минуло кілька тижнів. Ганна Петрівна почала приходити щодня. Спочатку це виглядало як сухий обов’язок, але поступово все почало змінюватися. Одного вечора Оксана повернулася раніше і побачила, як свекруха сидить на дивані з Матвієм і показує йому старий фотоальбом.

— Дивись, це твій тато в першому класі, — тихо говорила вона. — Теж боявся математики, як і ти.

Матвій сміявся, а Ганна Петрівна вперше за довгий час не виглядала як суворий архіваріус.

Одного вечора Віктор знову затримався. Оксана сиділа на кухні, Ганна Петрівна допивала чай.

— Він зовсім зашився на тій роботі, — сказала свекруха, дивлячись у вікно. — Весь у мене. Я теж думала, що все зупиниться, якщо піду з роботи о шостій.

— Він каже, що це заради сім’ї, — тихо відповіла Оксана.

— Родина — це не тільки гроші в конверті, — Ганна Петрівна відставила чашку. — Я це пізно зрозуміла. Коли Анатолія не стало, я усвідомила, що навіть не знаю, про що він мріяв в останні роки. Все бігла кудись.

У дверях почувся ключ. Зайшов Віктор. Він виглядав виснаженим, очі були червоні.

— Мамо? Ти ще тут? — він кинув портфель на пуф.

— Тут. Сідай їж. Оксана цілий вечір на тебе чекає.

Віктор сів за стіл, важко зітхнувши. Ганна Петрівна поставила перед ним тарілку.

— Знаєш, сину, — сказала вона спокійно, але твердо. — Я завтра забираю хлопців на вихідні до себе. А ви з Оксаною їдьте кудись. Хоч у кіно, хоч просто в парк.

— Мамо, у мене багато справ…

— Справи почекають. Я забагато часу змарнувала на «справи», коли ти був маленьким. Не роби мою помилку.

Віктор підняв очі на матір. У кухні запала тиша. Оксана бачила, як обличчя чоловіка поступово м’якшає. Він глянув на дружину, потім на матір.

— Добре, — сказав він тихо. — Куди ми поїдемо, Оксано?

— Просто погуляємо, — посміхнулася вона.

Ганна Петрівна підвелася, поправила кардиган і пішла до виходу. Оксана наздогнала її в коридорі.

— Дякую вам, — сказала вона, торкнувшись руки свекрухи.

— Нема за що, — відповіла та, вперше за ці роки тепло подивившись на невістку. — Просто… іноді треба, щоб хтось вчасно зачинив за тобою двері офісу.

Коли свекруха пішла, Віктор підійшов до Оксани і просто обійняв її за плечі. Це не було пафосно чи якось по-особливому, але в цьому жесті було те, чого їм обом бракувало останні місяці — спокій.

У квартирі було тихо. Десь у кімнаті сопіли діти. На столі стояла шарлотка, яку спекла Ганна Петрівна. Оксана відчула, що стіна, яка роками стояла між нею та свекрухою, і та відчуженість, що почала проростати між нею та чоловіком, нарешті почали зникати. Вперше за довгий час вона знала, що завтрашній день буде іншим.