Не люблю я дзвінки з незнайомих номерів, от не люблю. А тут в доньки сиділа і бачу, що хтось до неї телефонує, я напружилася.

– Софійко, тобі дзвонять! – гукнула в бік кухні.

– Мамо, я пиріг дістаю з духовки, візьми, будь ласка, – відгукнулась Софія, голосно дихаючи від спеки.

– Алло, – сказала сухо.

– Привіт, Софієчко! Не впізнала? – пролунав жіночий голос, трохи хриплий.

– Якщо чесно, ні, – відповіла я, намагаючись звучати як донька.

– Ну й не дивно. Ми ж п’ятнадцять років не бачились! З того часу, як ти в мене Миколу відбила прямо перед весіллям. Це ж я, Тамара, твоя сусідка по гуртожитку в інституті! Пам’ятаєш, як ти в нього закохалась і мене кинула ні з чим?

Я не знала, що сказати, бо мій зять справді познайомився з донькою ще в інституті, одружились одразу після диплому, народили сина Артема. Але “відбила”? Це вже цікаво.

– Відбила? – перепитала я, намагаючись імітувати здивування доньки. – Та ні, Тамаро, він сам до мене прийшов. Залицявся, квіти носив, обіцяв золоті гори. Я й повірила. Замість аспірантури – шлюб, дитина і побут. Він мій чоловік, і крапка.

Я вирішила грати роль аби донька не бруднилася, бо, як і думала, далі таке полилося, що я аж пішла на балкон аби мене донька не почула.

– Твій чоловік? Ну звісно, формально твій. Але серцем він мій! Ми з ним уже два роки разом! – Тамара засміялась, ніби розповідає анекдот.

Я впріла, кров прилила до щік. Два роки?

Чому донька мені нічого не сказала?

– Два роки? І чому він мені нічого не сказав? Я б його відпустила давно, – сказала я спокійно.

– Бо жаліє тебе, дурненька! У вас же син росте, Артемчик. Не хоче засмучувати дитину.

– Артемчиком Микола ніколи не займається, – відповіла я, згадуючи, як зять уникає шкільних зборів. – Це я з ним уроки роблю. А гуляє він сам з друзями на вулиці, йому ж одинадцять років.

– Та ти що? По-твоєму, чоловік, який щодня після роботи біжить додому, щоб пограти з сином у футбол, почитати книжку на ніч і навіть сніданок готує – не займається дитиною?

Я закотила очі. Сніданок? Микола ледь каву собі варить, а не те що для родини. Востаннє я бачила його на кухні роки три тому, коли ми ще разом жили в старій квартирі. За цей час зять на кухні не з’явився ні разу. Гулянки з Артемом?

Хлопець сам на велосипед і гайда з пацанами. Уроки? Микола в школі був середнячком, ледве на трійки тягнув. Я його класну керівничку знаю добре. Вона моя сусідка по сходовій.

От брехун!

Але цікаво інше: як Софія нічого не помітила? Працює бухгалтером, з ранку до ночі в офісі, ввечері – дитина, хатні справи. Пізні повернення Миколи списує на “корки”.

Тамара продовжувала:

– Микола каже, ти весь час на шопінгу, в спа-салонах, з подругами каву п’єш. А він бідний усе на собі тягне: дім, робота, дитина. І як ти пояснюєш, що слаба нібито, перенапружуватись не можна?

– Слаба? – я пригадала, як донька справді скаржилась на мігрень, але то від перевтоми на роботі.

– Так, місяць тому! Він від мене пішов виснажений. Довелось нам у санаторій їхати, щоб відновився. Ти ж знаєш, як він втомлюється від твоїх забаганок.

Санаторій! Точно, Микола два тижні тому повернувся з “відрядження” в Трускавець, засмаглий, відпочилий. Софія ще гроші в нас позичала на путівку – “для здоров’я”.

– Добре відпочили? – запитала я солодко.

– Чудово, тільки мало. Я б ще на два тижні залишилась, але в Миколи грошей не вистачило. Працює, рук не покладаючи, щоб тобі брендові сумки купувати, а сам на воді з хлібом.

– І справді мало заробляє. Десять років на одному місці – менеджером у магазині побутової техніки. Вчитися не захотів, хоч я пропонувала курси оплатити.

– Ти що, жартуєш? Яким менеджером? Він фінансовий директор у великій фірмі! Машина, костюми, премії! А ти вчепилась у нього, як кліщ, і не відпускаєш. Гордості нуль!

Я мало не розсміялась. Фінансовий директор? Микола ледь рахунки в магазині підраховує, комісію з продажу холодильників бере. Фірма, яку Тамара назвала, – то де Софія працює! От паскуда, все переплутав, щоб любці враження справити.

Я вирішила: досить. Час зятю солодке життя влаштувати. Полетить він до своєї Тамари, а там нехай розбираються.

– Тамаро, вибач, я не одразу зрозуміла, наскільки серйозно у вас. Думала, флірт. Але якщо так, то відпущу його, звісно, – сказала я м’яко.

– От, це вже по-людськи!

– А зараз Микола в тебе?

– У мене, де ж іще? Нарешті від тебе відірвався. Хоч раз сама з сином посидиш.

– Слухай, а може я вечерю для нього не готуватиму? До мене мама в гості приїхала, з Артемом посидить, а я до тебе приїду. Втрьох поговоримо, все з’ясуємо.

– Серйозно? Не думала, що ти так легко здасись. Добре, приїжджай. Адресу диктую…

Я записала все в блокнот: вулиця, будинок, квартира. Навіть під’їзд.

– Чекай через годину. І Миколі нічого не кажи, хай відпочине.

– Добре, не скажу. Він від тебе вічно втомлений.

Розмова скінчилась. Я пішла на кухню.

– Софійко, тобі подруга дзвонила, в гості кличе. Давня, з інституту.

– Хто, мамо? Я ні з ким не спілкуюсь, роботи повно.

– Ось і розважся. Я з Артемом посиджу.

– А Микола? Він скоро з роботи.

– До речі, чому він о дев’ятій повертається? Менеджери ж до шостої працюють.

– Підробітки взяв, мамо. Встановлює техніку додатково, комісію бере.

– Зрозуміло. Втомлюється, але гроші приносить.

– З грошима проблема. Обманюють його: то холодильник не так підключили, то пралку.

– Нічого, скоро все налагодиться…

Через пів години Софія поїхала. Я почала пакувати речі Миколи в великі пакети для сміття: сорочки, штани, взуття. Навіть його улюблений парфум вилила в раковину – нехай нова пасія купує.

Тим часом Софія приїхала за адресою. Тамара відкрила двері в халаті, з келихом.

– Заходь, Софієчко!

На дивані в майці сидів Микола, ноги на журнальному столику, телевізор гуде футболом.

– Софія? Ти тут що робиш? – вигукнув він, підскакуючи.

– Мене Тамара запросила. А ти? – Софія окинула поглядом кімнату.

– У Тамари пралка зламалась, лагодив. Ти ж знаєш, підробітки.

– У майці?

– Та тут так жарко, я переодягнувся…

– Лагодив пралку, лежачи на дивані?

Микола почервонів.

– Софія, це не те, що ти думаєш…

– Я давно підозрювала: пізні повернення, “відрядження”, брехня про роботу. Доказів не було. Тепер є. Завтра подаю на розлучення. Речі надішлю сюди. А ти, Тамаро, тримай його. Тортик вам принесла – пригощайтесь.

Вона вийшла, сіла в машину і поїхала не додому, а в парк – подихати свіжим повітрям, впорядкувати думки. Так мені розповіла.

Далі їй зателефонувала ще раз Тамара аби уточнити чи точно Коля менеджер чи фінансовий директор.

– Точно-точно.

– Тоді забирай його назад.

– Е, ні, хотіла – то маєш.

Микола зібрався, вийшов з пакетами. Через годину стукав у двері квартири.

Я відкрила.

– Маріє Іванівно, пустіть, я втомився…

– Це моя квартира, Миколо. Софія тобі завтра папери на розлучення принесе. Забирай пакети і йди до мами.

– Але там тісно…

– Твоя проблема. Ти все життя на жіночих плечах просидів. Час вчитись самостійно.

Я зачинила двері і налила собі чаю, і подумала: добре, що слухавку взяла. Інакше донька ще роки б терпіла.