Далі вже друга дитина і чоловік сказав, що я можу не працювати, бо він все забезпечить. Я погодилася, але потім вирішила, що таки маю мати якусь професію, щоб вже взагалі не завити вдома від нудьги.

Далі діти розлетілися, чоловік пішов по кар’єрній сходинці, а далі в нього з’явилася жінка йому під стать:

– Вона має про що поговорити, не те, що ти, – скривив губи мій коханий чоловік.

Я його речі акуратно зібрала і стала гадати, що ж далі? Просто, раптом виявилося, що щоденне обслуговування мого чоловіка займало ввесь мій час і всі мої думки, тому туди не залі дата ніяка свіжа думка чи щось інше. А тепер, у мене стільки часу, що аж дивно.

Квартиру чоловік не міняв, казав, що діти мають мати де жити, а сам купив з новою жінкою житло.

Але я не хотіла бути в цій квартирі. Вона не так мені нагадувала про щасливі роки, як про змарновані. Знаєте, я не розумію, чому тепер наглість і хамство почали називати інтелектом? Я виросла в тому, що треба мати такт і розуміння, не пхатися зі своєю думкою наперед, чекати, коли тебе люди похвалять, бути попри люди.

Знайомо?

І з такими думками я поїхала до батьківського дому. Мама була дуже рада, але як почула, який привід, то засмутилася:

– Як ти будеш жити, якщо ти нічого не вмієш?

– Чого ж не вмію, мамо, я вмію чоловіка обслуговувати.

– І добре він тобі за це заплатив?

І я задумалася. Якщо взяти вартість квартири і розділити на наше сімейне життя, то виходило, що я могла собі на неї спокійно заробити за ці роки і при цьому не бігати навшпиньки, щоб його не розбудити, бо він втомлений з чергування, не вислуховувати претензії щодо чистоти ванної, не закривати носа від запаху чужих парфумів.

А тепер мені все одно прийдеться працювати – аж мороз по шкірі від цього слова, але хіба я не робила це все своє життя? я працювала, просто на це закривала очі і я, і чоловік, бо турбота дружини про чоловіка і дітей, то взагалі не праця цілодобова, то задоволення.

– Ти що дітей своїх не любиш?, – одразу знайдуться жіночки, – як це не в радість вставати о третій ночі і міряти температуру, гойдати на руках цілий день і не чути спини – то щастя! Ти просто якась не така!

Дуже хочеться бути «такою».

Знайшла оголошення, що набирають доглядальниць в Німеччину. Поїхала.

І мову вивчила, і країну побачила, я свою так не знаю, як чужу, хоч наша в рази красивіша. Я маю вихідні дні, маю час на себе, на книжку, на прогулянку. Гуляю зазвичай з панею Ельвірою, але це теж прогулянка.

Збираю гроші на дім своєї мрії, ще не знаю, де він має бути, але хочу мати невеликий будиночок, щоб квітник біля воріт і під вікнами, щоб скрипіла хвіртка і до мене приїжджали мої діти.

Чоловік декілька разів писав, що негоже мені виставляти фото, де я доглядаю пані Ельвіру, бо про нього погано шепочуться, це на його репутації відбивається.

– Але я тебе так само доглядала, то чомусь ти на це уваги не звертав, то й тепер забудь. І ще – я зараз краще виглядаю, доглядаючи цю стареньку, ніж, коли запопадала тобі. Ти ось про це подумай. Вірніше, хай твоя нова дружина подумає.

– У нас домробітниця.

– Розумна, – таки запекли слова, адже цінує, а для мене не було зайвої хвилини.

Я стрибала вище своєї планки і тішилася тому, а треба було просто жити. А ви ще стрибаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота