У нас зі свекрухою були дуже теплі стосунки, хоч я на початках була певна, що вона так просто мене не полюбить, адже Володя – єдиний син. Ба, більше того, ми переїздили жити в квартиру моєї мами в інше місто і бачитися мали дуже рідко.

Але вона залюбки приїздила до нас в гості. Завжди була ненав’язлива і добра, особливо, коли з’явився на світ її перший онук, а далі й другий. Тоді вона навіть тижнями у нас жила аби мені допомогти з дітьми.

Квартира була трикімнатна, тому присутність матері ми не відчували, вона могла й приготувати щось поїсти і з дітьми погуляти, а далі їхала додому.

– Їду до дідуся, бо й йому треба всього наготувати. Скучив за моїми наїдками.

Мені навіть було незручно, що вона від однієї роботи та до іншої, але вона мене запевнила, що це їй тільки в радість.

Коли старший син вже пішов в садочок, то мені стало легше і я вже її просила не метушитися по квартирі, а насолодитися спілкуванням чи зі мною чи з молодшим онуком.

– Ти права,– казала вона, – діти так швидко ростуть, я не знаю, як мій Володя вже дорослий і має двох діток.

Ми весело сміялися з цього приводу, вона згадувала сотні історій з сином, наче то було вчора.

І ось я вже вийшла на роботу, вже ми бачимося рідше, як тут я почала помічати, що мій чоловік від мене віддалився.

Коли мама приїхала наступного разу, то застала мене геть без настрою.

– Що сталося, Галю? – спитала вона мене, – З дітьми все добре?

– Так, мамо, все добре.

– Чого ж ти плачеш?

– Володя сказав, що більше мене не любить.

– Що за дурниці? У вас двоє чудових діток і ти прекрасна дружина. Як це тебе не любить?

– Так, сказав, що полюбив іншу і хоче жити з нею.

У свекрухи аж рот відкрився, вона то червоніла, то блідла, а далі каже:

– Я завжди думала, що виростила гідного сина. Пробач, Галю. Я з ним поговорю.

– Не треба, він вже все вирішив.

– Ні, я маю йому сказати, яку він робить дурницю.

І вона таки дочекалася Володі з роботи. Не знаю чи він би пішов в той день, якби матері не було, але її слова його підігнали.

– Я не визнаю ніколи твою нову жінку, навіть, не сподівайся.

– Мамо, я її люблю і хочу жити з нею.

– А як же твої діти?

– Дітей я теж люблю, буду їх навідувати. Але я хочу бути щасливий.

– Щасливий, значить? А всі ці роки, ти який був? Всі зі шкіри пнулися аби тебе не потурбувати, я те й робила, що їздила з дітьми помагати аби у тебе було клопоту менше, а ти он що надумав!

– Може, якби менше їздили, то би й так не сталося, – буркнув Володя.

– Що? Це ще й ми винні?, – свекруха не знала, що й казати.

Коли за Володею закрилися двері, то вона глянула на мене:

– Будь спокійна за дітей, не хвилюйся. Ми їх виростимо, вони ні в чому не матимуть потреби.

Так і сталося, як вона казала, всі фінансові питання закривала свекруха зі свекром, попри те, що Володя платив аліменти. Сама свекруха наполягла на цьому.

– Менше грошей тій, а більше дітям. Так має бути. Все правильно.

Коли ж Володя пробував налагоджувати стосунки і прийшов до неї з новиною, що вона матиме онучку, то та сказала:

– У мене є онуки, інших я не знаю.

В той період мені видавалася така поведінка правильною, я не могла пробачити чоловікові такий вчинок, адже ми всі так старалися, діти питають за татом, я не хочу бути покинутою жінкою.

Але йшов час і моє серце заспокоїлося. Через чотири роки до мене почав залицятися один чоловік і між нами все було дуже серйозно. Я вирішила поговорити зі свекрухою.

Її реакція мене вразила.

– У тебе чоловік? Він знає, що у тебе двоє дітей?

– Так, він готовий їх усиновити.

– Ні, так не піде, ми їх виховуємо і у дітей буде наше прізвище, – заперечила вона.

– Я згодна з вами і так йому й сказала.

– Тоді я не маю нічого проти. І вважаю, що тобі пощастило, адже не часто зустрінеш чоловіка, який згоден виховувати чужих дітей. Я хочу з ним познайомитися.

– Добре.

Богдан мамі сподобався, вона знайшла спільну мову й з новою свекрухою.

– Я їй за маму, її в Італії роки, там у неї інше життя, а ми тут не менш щасливі.

Коли у нас з Богданом з’явилася дитина, то мама так само приходила допомагати.

– Мені не важко, а хлопці вже великі, не хочуть вже бабусю за руку брати. А маленькі дітки такі милі.

– Мамо, може, ви помиритеся з Володею? Його дівчинка теж мила, їй п’ять чи шість.

– Ні, не можу, не можу тій жінці пробачити, що влізла в родину з дітьми. Яке б не було почуття, але вона не лишень в тебе чоловіка забрала, але й в дітей батька. Не можу я такій людині усміхатися.

– А Володя?

– А він не кращий. Чим взагалі думав, коли таке робив? Не розумію.

Йшли роки, Володя більше не бачився з матір’ю, образився, що вона так затялася. Його жінка з донькою виїхали за кордон, а він тут лишився. Кажуть, що когось собі тут знайшов, бо йому важко господарювати, хоч колись і казав, що пельмені можна зварити за три хвилини і він не розуміє, як можна цілими днями на кухні товктися.

У нас з Богданом все добре, ми часто приймаємо вдома наших мам, які не так нам допомагають, як спілкуються. Навіть, тати здружилися на темі рибалки і вже гостюють один в одного.

Я щаслива мама, дружина і донька. Коли ми отак збираємося, сміємося, співаємо, діти бігають за котиками і собачками, навколо сміх і рух, я думаю про те, що зовсім недалеко Володя. Хай він живе так, як йому хочеться, але мені дуже шкода, що він сам себе цього позбавив. Я часто думаю, що мені перепала любов його батьків і це не чесно, батьки завжди мають ставати на сторону дітей, навіть, якщо вони не праві, то все одно пробачити.

Я дуже стараюся переконати маму аби вона зробила перший крок до сина. Але вона каже, що має онуків і вони її доглянуть на схилі літ.

– Чи ти, – каже і усміхається.

Звичайно, що я їх догляну, але все одно якось мені це муляє. А ви що скажете?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота