Я завжди любила наші поїздки на дачу. Це була наша спільна традиція з Олегом. Але цього разу все було інакше. Він занедужав, і я поїхала сама. Як зазвичай, обіцяла повернутися до обіду наступного дня, щоб він не сумував. Мій чоловік був тим рідкісним чоловіком, який не любив самотності.

Я знала, як він зрадів, коли я поїхала. Залишився вдома сам, без мого нагляду, який він називав “ласкавим контролем”. Смачна вечеря, футбол по телевізору до пізньої ночі – це було його маленьке, але таке бажане свято. Я уявляла, як він насолоджується тишею і свободою, і усміхалася від цих думок.

Проте, наступного дня, після важкої праці на городі, я вже мріяла про свою власну тишу. Я схилилася над кущами малини, намагаючись не спіткнутися об бур’яни, коли раптом мій телефон завібрував. На екрані висвітилося ім’я “Олег”. Я здивовано підняла слухавку, адже ми домовилися, що я сама зателефоную, як тільки повернуся до міста.

«Алло, Олеже, щось сталося?» – запитала я, відчуваючи, як серце стискається від передчуття. Може, йому стало гірше? Можливо, йому потрібна допомога?

Але його голос був спокійний. Він запитав, де я. Я відповіла, що на дачі, як і планувала. І тут він видав таке, що я мало не впустила телефон: «Я виїхав. Буду за півгодини».

Я стояла посеред городу, тримаючи в руці телефон, що вже замовк. “Він приїхав? Сам? На дачу?” Ці думки вихором крутилися в моїй голові. З ним усе добре, але чому він тут? Він же хворів!

Через деякий час я побачила таксі, яке зупинилося біля нашої дачі. З машини вийшов Олег. Він побачив мене, і його обличчя одразу розпливлося в усмішці.

Я ж, навпаки, насупилась: «Олеже, ти що тут робиш? Ти ж хворів! А тут на таксіях роз’їжджаєш?»

Він підійшов до мене, обережно взяв мої брудні руки у свої. Я відчула, як він тремтить. «Іро, я так злякався…» – тихо промовив він.

Я подивилася на нього, не розуміючи. «Чого ти злякався? Що сталося?»

Він зітхнув, відпустив мої руки і почав розповідати, як його думки “крутилися” вчора ввечері. Як він дивився телевізор, а в голові з’явилися дивні думки. Я, мовляв, поїхала сама, без нього. Він уявив, що хтось інший прийде до мене в гості, заговорюватиме зі мною. «Цей Микитенко, – прошипів він, – він же приїхав у село, я бачив його машину біля магазину. Він завжди дивився на тебе».

«Олеже, що ти верзеш?» – я не могла повірити, що він такий серйозний.

Але він продовжував: «Я не міг заснути. Уявив, як ви разом п’єте чай, смієтеся, як колись… як я тебе втрачаю». Я раптом відчула, що він справді ревнував. Мені стало і смішно, і ніяково. «Олеже, ти як малюк. Невже ти мені не довіряєш? Ми разом стільки років! Це смішно!»

Він подивився мені в очі, а потім витягнув з пакета польові квіти. Вони були такі прості і такі щирі. Потім він подав мені пакет, повний усяких смаколиків. «Давай поїмо, а потім разом поїдемо додому. Мені потрібен твій “ласкавий контроль”».

Я не втрималась і розсміялася. Мені так хотілося його обійняти. Мій чоловік, такий серйозний і відповідальний, перетворився на збентеженого хлопчика. Його слова про ревнощі були для мене найщирішим зізнанням у коханні, адже він так рідко говорив про свої почуття.

Він, як ніколи раніше, був відкритий і вразливий. Я зрозуміла, що його ревнощі – це лише страх втратити мене, а не недовіра. За цією історією стояла глибока любов, яка збереглася через роки. Я взяла його за руку, і ми повільно пішли до будинку. Нам не треба було нікуди поспішати. Ми були разом, а це було найважливіше. Ми розстелили ковдру просто на траві і сиділи, довго розмовляючи, згадуючи, як колись були молодими. Той вечір став для нас незабутнім. Я повернулася додому знову закоханою в свого чоловіка, але вже по-новому. У той вечір ми зрозуміли, що наше кохання не згасло, а лише змінило форму. Тепер воно було не менш палким, ніж колись. Воно було щирим, глибоким і справжнім.