Поясню. Я років двадцять працював за кордоном, заробляв на квартиру, машину, на якийсь запас для одруження.

Моя дівчина мене не дочекалася в цих моїх заробляннях і вийшла заміж за іншого. Відтоді мені важко було довіритися жінкам і мої стосунки тривали не довго. Завжди випливало, що за милою посмішкою і любов’ю стоїть щось дуже меркантильне.

Наведу приклад: була у мене дівчина з якою я рік зустрічався. Все було добре і я вже планував, щоб ми разом жили, як тут приходить мені сповіщення, що така і така людина визначила мій номер, як поручителя і чи я не знаю, де вона зараз, бо треба віддати значну суму. Я її питаю, що це за такий прикол, а вона мені в очі починає сплітати, що це якась помилка.

– Тут твоє ім’я і прізвище, – кажу.

– Ой. Та мало збігів буває, – мило усміхається вона і давай все робити для того аби я більше не вертався до цієї теми.

Я зрозумів, що мною крутять зараз, а що буде потім. Я її кинув і вона тоді вже почала говорити, що брала гроші в кредит, бо хотіла гарно для мене виглядати, а я такий от невдячний баран.

Всяке було за мій вік холостяка і я вже втратив надію, що знайдеться мені чесна і пряма жінка, яка буде мені до душі.

І ось я зустрів Лесю за кордоном, вона прибирала будинки, які ми будували. Щоб будинок продати, то треба не лише його збудувати, довести до ладу, але й потім все перемити та почистити, щоб покупець не виходив весь в шпаклівці, як ото в нас є.

Вона працювала ще з іншими жінками, але я її одразу запримітив, бо й моторна і весела. Ми розговорилися і вона мені все про себе розказала: розлучена давно, виховує донечку, вірніше, мала в селі з мамою, а вона отак по роботах.

Запала вона мені в душу і мені якось до її дитини було байдуже – є, то й добре. І ось ми вже одружилися, справили невеличкий вечір для рідних і живемо в мене.

Все мене в ній влаштовує: і господиня гарна, і приємно з нею говорити, ну, все. Але вона задумала, щоб її донька жила з нами. Ну я ж не якийсь там дивний, то її дитина, то хай живе. Але далі почалося таке, що мені просто не хочеться вертатися додому.

Її маленька донечка перетворилася на підлітка і то з таким важким характером, що просто не передати.

Іринка ходить вимальована в чорне, чорна підводка. Волосся вічно якесь перекручене чи то злипле, одяг безформенний. Ну не дівчинка, а якась темна хмара і при тому ніколи не посміхається. В школі погано вчиться і вічно якісь зауваження щодо поведінки.

Я розумію, що це підлітковий період, але ж треба й в цей період якось поставити правила. Але Леся цього просто не робить! Вона все пускає плином, мовляв, підліток і переросте.

Ірина не має ніяких обов’язків – п’є, їсть, сидить допізна в інтернеті, не вчиться і при тому ще й істерики закатує і говорить, як вона нас не любить.

Леся те все мовчки ковтає, а мене всього аж трясе. Але ж то не моя дитина! Якось я поставив хамку на місце, то вже Леся зробила крик, бо я її дитину сварю. Ви розумієте, в якому дурдомі приходиться жити?

Мені лізти з вихованням до її дитини не можна, але вона й сама цього не робить. Я вже їй казав, що треба звернутися до спеціаліста поки не пізно і вона ще мала та можна якось достукатися до неї – де там.

– Ти й мене хочеш відправити лікуватися? Добре, я забираю дитину і йду!

Куди ж вона піде, коли вже при надії? Просто не знаю, що робити далі, бо так тривати просто не може.

Фото Ярослава Романюка