Наше містечко невелике, два заводи, де люди можуть працювати, тому й два навчальні заклади, які випускають спеціалісті. Я мріяла стати співачкою та вийти заміж за неймовірного красеня, а натомість мені світили мензурки і колби на місцевому заводі. Коли одна мрія не здійснилася, то має здійснитися бодай на половину інша.

Закрутив мені голову директор заводу, наче отак в кабінет викличе, щоб поговорити, а там і на каву, а там вже я десять років чекаю, коли він покине дружину з дітьми.

Все чекала і чекала, вже всі мої подруги заміжні, є діти, лиш я одна сиджу всі свята вдома, бо куди ж піду, я ж кохаю Вадима Петровича, я ж без п’яти хвилин його дружина і не гоже аби він мав привід засумніватися в мені.

Одного дня я отямилася в магазинчику з дитячими речами і вдихала цей запах, запах материнства…

– Вадиме, коли ми одружимося? Ти вже роки кажеш, що покинеш дружину і ледве її терпиш.

– Сонечко, як тільки діти в інститут поступлять, то я одразу твій навіки.

Він говорив дуже переконливо і я чітко зрозуміла, що цього ніколи не буде.

Відтоді як обрубала – не віталася з ним і видалила його номер з телефону, хотілося втекти світ за очі, але ж у кого які можливості, тому я втекла в заміжжя.

Отак просто мене перестрів Володя, майстер на одній з ланок і запропонував вийти за нього.

– Я тобі пропоную своє серце, родину, дітей. Що скажеш?

Я погодилася. У нас з’явилося двоє діток і я всю себе в них вклала. З чоловіковою зарплатою я не працювала, гляділа за дітьми. Практично втекла з міста в будинок Володі. Він його ввесь час ремонтував, а я гляділа за майстрами і тішилася тому, як все гарно і чудово.

Так я прожила радо сім років, думала про те, що треба вийти а роботу, але туди не хотіла вертатися. Чи думала я про Володю? Ну, якось так, що є і є.

Аж тут свекруха нагрянула, яка не дуже в наші справи і лізла, завжди міцно стискала губи, коли мене бачила, тільки дивлячись на онуків вона світліла.

Почала одразу, щоб не затримуватися в мене, у неї така звичка, одразу до діла.

– Сама знаєш, як я до тебе ставлюся і до твого минулого. Але маю попередити, щоб совість моя була чиста. Володя зустрів давню любов, шкільну. Вже кілька вечорів він у неї. Тому й приходить пізно, а ти й нічого не помічаєш, бо що тобі до нього. Я прийшла сказати лише заради онуків. Бувай.

Я не знала як до цього поставитися, бо ж Володя завжди поруч, а чи є у нього любов чи нема – я навіть не думала.

І почала я приглядатися до чоловіка – і справді пізно приходить, розсіяний, вночі не лягає в ліжко, а довго сидить на вулиці.

Невже він думає про неї? А як же я?

І я тоді вперше зрозуміла, що я без нього просто не можу, що я люблю свого чоловіка так сильно, як ніколи досі, що я буду боротися за свою сім’ю.

Тієї ночі ми не спали.

А потім говорили і говорили. Наче ніяк за ці роки не могли сказати один одному про все, що на серці. Я казала, яка я рада, що він у мене є, що ніколи й не уявляла, що буду такою щасливою.

– Знаєш, я мріяла про принца і славу, але не мріяла бути просто щасливою. А ти все це мені дав. Дякую тобі.

Я казала ці слова не для того аби його вернути, ні. Я знала, що мала їх сказати дуже давно, просто сама не знала що почуваю.

Зі свекрухою тепер у мене теплі стосунки, хоч вона й не розуміє таких перемін.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота