Я знала, що щось піде не так, ще в той момент, коли Мар’яна подзвонила мені зранку й замість нормального «мамо, привіт» сказала:

— Ти тільки не нервуй, добре?

Оце її «тільки не нервуй» завжди означало, що за кілька хвилин мені доведеться ковтати заспокійливе. Я стояла на кухні з чашкою кави, ще не прокинулася до кінця, і вже відчула, як всередині починає знайоме тягуче роздратування.

— Кажи вже, — відповіла я. — Що сталося?

— Бабуся не приїде, — сказала вона і замовкла.

Я навіть не одразу зрозуміла, чого вона мовчить. Ну не приїде — і що? Вік, дорога, здоров’я, зрештою. Весілля — це не екзамен, щоб усі обов’язково були присутні.

— І? — спитала я. — Захворіла?

— Так… — голос у доньки тремтів. — Я не уявляю весілля без неї.

От тоді я й зрозуміла: почалося.

Мар’яна з дитинства була такою. Якщо щось ішло не за її внутрішнім сценарієм — світ мав зупинитися. І неважливо, скільки людей навколо, які плани, витрати, домовленості. У неї в голові все мало складатися «правильно». А що таке правильно — знала тільки вона.

— Мар’яно, — сказала я стримано. — У тебе весілля через три дні. Все замовлено. Люди запрошені. Що ти пропонуєш?

— Я не хочу святкувати без бабусі, — відповіла вона вперто.

Я заплющила очі. От чесно — мені хотілося закричати. Але я стрималась. Я давно навчилась не реагувати одразу.

Бабуся… Так, моя мама. Вона справді багато зробила для Мар’яни. Я не заперечую. Коли я поїхала в місто, коли шукала роботу, коли влаштовувала життя — мама залишилась у селі, і Мар’яна часто була з нею. Але ж це не означає, що тепер через кожен її стан треба ламати життя всім іншим.

— Весілля — це ваш день, — сказала я. — Твій і Остапа. А не бабусин.

— Для мене — бабусин теж, — відповіла донька.

І я зрозуміла, що говорити марно.

Увечері зібралися всі. Я, мій чоловік, батьки Остапа, сам Остап. Мар’яна сиділа мовчки, з червоними очима, наче її хтось образив, хоча насправді вона сама всіх поставила в це становище.

— Ну що, — почала я, — весілля будемо скасовувати?

— Я не хочу без бабусі, — повторила вона.

— Та що ти як маленька! — не витримала я. — Захворіла людина, лежить вдома. Поїдете до неї пізніше, вона вам і так, і так зрадіє. Остап мовчав. І це мене почало дратувати ще більше. Бо я бачила: він уже готовий «йти їй назустріч». А це означало — знову все буде так, як хоче Мар’яна.

Так і сталося.

— А якщо… — нарешті сказав він. — А якщо ми після розпису поїдемо до бабусі? А святкування перенесемо?

Я навіть не одразу повірила, що він це сказав.

— Ти серйозно? — спитала я. — Ви хоч розумієте, що говорите?

Але вони вже все вирішили. Кафе перенесли. Друзі погодилися. Всім було «цікаво» і «незвично». Усім, крім мене.

Я бачила, до чого це йде, але мене вже ніхто не слухав.

У п’ятницю вони розписалися. Без нормального святкування, без гостей, без настрою. Потім — поїзд, дорога, село. Я поїхала з ними, бо хтось же мав думати головою.

Дощі перед тим були страшні. Болото — по кісточки. А моя донька, звісно, потягла з собою весільну сукню.

— Навіщо? — спитала я ще в місті. — Вона ж там забрудниться!

— Я хочу прийти до бабусі в сукні, — сказала вона.

Звісно, хоче. А прати хто буде? Вгадайте з першого разу.

У селі вони переодягалися в сусідів. Мар’яна влізла в сукню, ще й фату причепила. Я дивилася на неї і вже знала — це закінчиться катастрофою.

Так і сталося.

Болото, калюжі, мокра трава. Я кричала, щоб вона підняла поділ, щоб дивилась під ноги. Вона тільки відмахувалась.
До бабусі дійшли. Та плакала від радості. Сусіди збіглися. Почалося святкування. Я сиділа й думала не про «щастя», а про сукню.

Коли вони нарешті повернулися до хати, я глянула на поділ — і в мене опустилися руки. Вся нижня частина була сіра, в плямах, важка від бруду.

— Я ж казала! — сказала я. — Я ж попереджала!

— Мамо, потім, — відмахнулась Мар’яна.

«Потім» настало вночі.

Бо зранку — «справжнє» весілля. Кафе. Гості. Фото. І моя донька не могла з’явитися там, вибачте, як опудало.
Прала я сама. У старій ванні. В холодній воді. Терла руками, боячись зіпсувати тканину. Потім віджимала, сушила феном, перевертала, знову сушила. До четвертої ранку.

Мар’яна спала. Остап теж. А я стояла і думала: от воно — материнство. Коли ти всю ніч рятуєш наслідки чужих «важливих рішень».

Зранку сукня була… терпима. Не ідеальна, але пристойна.

— Дякую, мамо, — сказала Мар’яна, навіть не дивлячись на мене.

І знаєте що? Мені було не шкода сил. Мені було шкода, що вона так і не зрозуміла: світ не крутиться навколо її почуттів.
Весілля в кафе було нормальне. Звичайне. Тости, музика, привітання. Люди посміхались, але я бачила — все пішло не так, як могло б.

— От бабуся нам усе зіпсувала, — сказала мама Остапа пошепки.

— Не бабуся, — відповіла я. — Донька.

Я люблю Мар’яну. Але іноді любов — це не сліпота. І я досі вважаю: того весілля можна було не ламати. Але вона вибрала інакше. Вибрала з перших днів отримати певну думку про себе від свекрухи, а це ж найголовніше, я вважаю.

Бо моя мене не прийняла і далі так нам життя з чоловіком і не пішло, мусила шукати щастя в місті. так і з нею буде, хіба ні?