«Я знала, що в чоловіка є інша родина. Але коли вона зателефонувала мені, я вперше почула, скільки претензій має жінка, яка стільки років ховалася за плечима мого чоловіка»

Мене звати Людмила, мені п’ятдесят три роки. Нещодавно я отримала телефонний дзвінок від жінки, яка майже двадцять п’ять років жила з думкою, що одного дня мій чоловік остаточно залишить мене і переїде до неї. Вона говорила з помітним акцентом, не добирала слів, але я зовсім не збиралася вислуховувати її пояснення.

– Якщо він тобі був не потрібен, то чому ти його одразу не відпустила? – запитала вона. – У мене могли бути діти, а тепер я повинна залишитися поруч із ним просто так? Ти розумієш, скільки років я на нього витратила?

Я спочатку навіть не знайшла, що відповісти. Не тому, що не знала правди, а тому, що ця жінка говорила зі мною так, ніби я забрала в неї щось, що належало виключно їй.

– А ви коли-небудь запитували самого Степана, чому він стільки років не переїжджав до вас? – нарешті сказала я.

Вона на кілька секунд замовкла, а потім знову почала говорити про втрачені роки, обіцянки та про те, що тепер їй уже пізно починати все спочатку.

Я поклала слухавку, але розмова ще довго не виходила з голови. Найбільше мене здивувало навіть не її обурення, а те, що вона справді вважала мене головною причиною своїх невдач.

Познайомилися ми ще молодими. Степан працював на будівництві, я була продавчинею у невеликому магазині. Він часто заходив до нас після роботи, купував хліб, молоко, щось до вечері. Спочатку ми просто віталися, потім почали розмовляти, а згодом він уже чекав мене після зміни.

Мені подобалося, що він не цурався домашньої роботи. Коли ми почали зустрічатися, Степан міг прийти до мене з пакетом продуктів і відразу запитати, що потрібно порізати для вечері. Якщо я затримувалася, він сам прибирав зі столу, мив посуд і навіть прасував свою сорочку.

– Ти що, справді вмієш прасувати? – якось запитала я.

– А що тут складного? Розклав, провів праскою, склав. Тільки не давай мені твої святкові сукні, бо за них не ручаюся.

Я тоді довго сміялася. Мені здавалося, що з таким чоловіком можна спокійно будувати сім’ю.

Ми одружилися, невдовзі народився старший син, а через три роки з’явилася донька. Жили у двокімнатній квартирі, яку отримали від моїх батьків. Грошей вистачало не завжди. Степан мав роботу, але заробітки були невеликими, а витрати з появою дітей постійно збільшувалися.

Дітям потрібен був одяг, шкільне приладдя, потім гуртки, поїздки, навчання.

Одного вечора Степан прийшов додому з новиною.

– Мені пропонують роботу за кордоном. На кілька місяців, а там побачимо.

– А що саме робитимеш?

– Будівництво. Зарплата вища, ніж тут. Якщо все вийде, зможемо відкладати.

Мене ця пропозиція не надто радувала. Я не хотіла залишатися сама з двома дітьми, але розуміла, що іншого способу назбирати грошей на їхнє майбутнє поки немає.

– Тільки не думай, що я тут сидітиму без діла, – сказала я. – Я теж працюватиму. Але ти маєш пам’ятати, навіщо їдеш.

– Звичайно. Я ж не для себе стараюся.

Перші роки все було відносно спокійно. Степан приїжджав додому, привозив подарунки дітям, віддавав мені гроші. Ми обговорювали ремонт, навчання сина, майбутнє доньки. Я поступово звикла до його відсутності, хоча кожного разу перед від’їздом діти засмучувалися.

Потім він почав затримуватися довше. Спочатку пояснював це роботою, потім казав, що вигідніше залишитися ще на кілька місяців. Мені потрібні були гроші, і він їх заробляв.

Правду про іншу жінку я дізналася випадково. Одного разу Степан залишив телефон на кухонному столі. На екрані з’явилося повідомлення від незнайомої мені жінки. Вона писала, що сумує без нього.

Я не стала шукати інших повідомлень. Звичайно, що мені хотілося влаштувати скандал, але чого б я цим досягла? Діти ще вчаться, попереду навчання в виші, весілля, власні квартири. Хто їм це дасть? Я зі своєю зарплатою?

Я зробила вигляд на багато років, що нічого не знаю.

Степан продовжував працювати за кордоном, допомагав дітям і мені, приїжджав додому, а його стосунки з тією жінкою залишалися окремою частиною життя.

Я не хвилювалася за його нове життя. Мене цікавило, щоб наші діти не відчували нестачі в тому, що їм справді було необхідно. Можливо, комусь це здасться холодним розрахунком, але я тоді мала двох дітей, роботу й чітке уявлення про те, скільки коштує їхнє майбутнє.

Коли син закінчив університет, Степан допоміг йому придбати квартиру.

Доньці ми теж допомогли. Коли вона вирішила виходити заміж, я взяла на себе організацію весілля, а чоловік оплатив значну частину витрат. Ми придбали їй усе необхідне для нового помешкання, допомогли з меблями та побутовою технікою.

– Мамо, ти тільки не витрачай усі свої заощадження, – казала донька.

– Я для чого їх збирала? Щоб вони лежали до мого старечого віку?

– Але ж тато теж багато дав.

– Він твій батько. Це його обов’язок.

Степан приїхав на весілля за кілька днів до свята. Усі родичі були задоволені, що сім’я зібралася разом. Його запитували про роботу, про те, коли він нарешті повернеться додому. Чоловік усміхався й відповідав, що ще трохи треба попрацювати.

Я знала, що після повернення він знову поїде до неї.

Коли діти стали самостійними, ситуація почала змінюватися. Я вже не мусила думати про щомісячні витрати на їхнє навчання, не потрібно було відкладати гроші на весілля чи першу квартиру. У мене з’явилося більше часу для себе.

Приблизно тоді чоловік почав частіше говорити про повернення. Його робота за кордоном уже не приносила стільки грошей, скільки раніше. Він скаржився, що втомився від постійних переїздів, що важко працювати в його віці, що хоче нарешті жити вдома.

Спочатку я не сприймала ці розмови серйозно. Степан не раз обіцяв, що це останній рік, але потім знову знаходив причину залишитися.

Та одного дня він зателефонував і сказав:

– Людо, я вирішив. Більше нікуди не поїду. Залишаюся вдома.

– Це добре. А де ти збираєшся жити?

– Як де? У нас.

Я на мить замовкла.

– Але жити разом я більше не хочу.

– А де я маю бути? Я додому повернувся!

– Ти маєш інше житло і життя. Можеш вирішувати це питання самостійно.

Степан замовк.

– Ти про що?

– Про твою іншу жінку. Живи з нею, а мені дай спокій.

– Я заради тебе здоров’я на тих заробітках утратив! Ти хоч розумієш, скільки я там натерпівся? Поки ти тут жила у повному достатку, я працював, щоб у вас усе було!

– А хто тебе змушував заводити другу родину? – запитала я. – Ти сам обрав такий спосіб життя.

– Я ж усе робив для дітей!

– І я тобі за це вдячна. Але це не означає, що тепер я повинна прийняти тебе назад і вдавати, ніби нічого не було.

Він ще довго говорив, але я вже прийняла рішення. Наступного тижня звернулася до юриста й почала оформлювати документи на розлучення та поділ майна.

Коли Степан про це дізнався, почав телефонувати щодня. То просив не поспішати, то обіцяв, що все буде інакше, то нагадував про наші молоді роки.

– Людо, ну невже ти хочеш усе зруйнувати? – запитав він під час однієї розмови.

– Що саме я руйную? Ти давно живеш окремим життям.

– Але я завжди повертався додому.

– Тому що тут були твої діти, твоя квартира й жінка, яка не ставила зайвих запитань.

– Ти ж мовчала, а значить, була згодна!

– Так, погодилася. Але на той час діти були малі. Тепер вони дорослі, мають власне житло, сім’ї та роботу. Я виконала те, що вважала необхідним для них. Тепер хочу розпоряджатися власним життям.

Він замовк, а потім сказав, що я стала зовсім іншою. Я не стала сперечатися. Просто закінчила розмову.

Через кілька днів мені зателефонувала Наталя. Її номер я не знала, але вона відразу представилася.

– Це Людмила?

– Так. А хто телефонує?

– Наталя. Ви прекрасно знаєте, хто я.

– Слухаю вас.

Вона почала говорити дуже швидко. Скаржилася, що Степан приїхав до неї, що вони посварилися, що він тепер не знає, де житиме, і постійно згадує нашу квартиру.

– Ви можете пояснити, що відбувається? – запитала вона.

– А що саме вас цікавить?

– Він сказав, що ви подали на розлучення і хочете поділити майно. Але ж ви стільки років знали про мене! Чому саме тепер вирішили його залишити без дому?

Я навіть усміхнулася.

– Наталю, а ви справді думаєте, що я повинна була все життя чекати, поки Степан вирішить, з ким йому зручніше жити?

– Якщо він вам був не потрібен, чому ви не відпустили його раніше? У мене могли бути діти! Ми стільки років жили разом, я чекала, що він нарешті залишиться зі мною. А тепер що? Я маю доглядати за ним, коли він уже не може нормально працювати?

– А чому ви не запитали його про дітей раніше?

– Він казав, що не може зараз. Що спочатку потрібно допомогти вашим дітям, потім вирішити питання з квартирою, потім ще щось. Я вірила йому!

– То, можливо, вам варто обговорити це зі Степаном? Я не давала йому обіцянок від вашого імені.

– Але ви знали про мене!

– Так, знала. І не заперечувала ваших стосунків. Але я ніколи не просила вас чекати на нього. Ви обоє дорослі люди й самі вирішували, як жити.

Наталя знову почала говорити про те, що вона втратила найкращі роки, що тепер їй потрібно думати про власне майбутнє, а Степан вимагає, щоб вона прийняла його остаточно та доглядала, але ж заради чого вона це має робити?

Я не мала відповідей. Звичайно, що будуть питання в родичів, чому ми розсталися. І я думаю – чи варто казати дітям, яким непорядним виявився їхній батько? Що скажете?