Я знаю, чому Віра зі мною дружить, це всі знають. Вона дуже любить на себе набрати всього зайвого: звітів на роботі, відповідальності вдома, обов’язків перед батьками і свекрами, провини перед дітьми.

А я вмію то все скидати, вірніше, я не те, що вмію, воно до мене чомусь і не прилипає, бо немає у мене ні родини, ні дітей. я сама в свої сорок і цілком непогано живу у власній однокімнатній квартирі з котом.

Ми на роботі познайомилися, Віра прийшла новенькою, до всіх мила ласкава. І це в жіночому колективі! Я довго дивилася, як на неї спихали свою роботу колеги, просили вийти за них у свята, як шеф просив прийти в суботу. А вона бігає і киває:

– Хто візьме звіт?

– Я, – вигукує.

– Хто купить подарунок Семенівні?

– Я!, – вигукує.

– Забере картриджі, купить папір, замінить прибиральницю?

– І я! І я! І я!

Я головою похитала, людина ж сама хоче щоб на ній їздили, тут нічим не зарадиш. А якось заходжу в жіночу вбиральню, а вона там каже: «Я вмію казати «ні», я вмію вибудовувати кордони, я знаю, коли відмовити, я ставлю свій комфорт вище за інших».

Хм… Це вже крок до усвідомлення проблеми.

На ювілеї у Семенівни Віра трішечки перебрала. Розповіла, що мама невдоволена її вибором чоловіка, чоловік невдоволений, яка вона дружина, діти не вдоволені, яка вона мама, свекруха невдоволена, яка вона невістка.

– І навіть тут ви мною невдоволені, хоч я дуже стараюся, – плела вона язиком, – Навіть, Семенівні подарунок не сподобався.

– Ну, чого ж, любонько, – кажу я спокійно, – ми дуже тобою задоволені, ти нам стільки роботи переробила, а шеф який радий, що за пів ціни.

Віра гикнула і розплакалися.

Всі на мене глянули з осудом:

– Віто, ти не могла б припнути язика?

– Я хотіла на ці вихідні в гори поїхати?

– Мені звіт треба зробити.

– А у вихідні хто вийде?

– Обійдетеся, – сказала я спокійно, – Вона й так довго протрималася.

І відтоді Віра вирішила, що я її рятівниця. Коли вона відчувала, що їй забагато дають завдань, вона бігла до мене.

– Я попрошу у Віти поради, – казала і всі прохачі самі собою відпадали.

Вона мені віддячувала заварними тістечками, усмішками і постійними подяками.

Не те, щоб це було мені дуже приємно, але тістечка я люблю.

Мені навіть здалося, що вона починає потроху таки здійснювати свої мантри про кордони.

Аж ось прибігає вона до мене захекана, очі величезні, зіниці розширені:

– Віто, я не зможу це пройти без тебе. Свекруха вирішила свій ювілей святкувати у нас. Приїде на кілька днів все готувати, вірніше, контролювати, як я це все буду робити.

– А я тут тобі чим поможу? Я готувати не люблю.

– Я не прошу готувати, це, знаєш, ще можливо перебути, але саме застілля і постійні свекрушині зауваження. А як ще донька її приїде, то гасіть світло.

– Не люблю пертися за місто.

– Я за тобою приїду!

– Не люблю ці сімейні балачки.

– Для того ти мені й треба.

Не знаю, що вона мала на увазі. Але я справді вмію мовчати. Я вмію мовчати. Я – професіоналка мовчання.

Приїхала вона по мене, руки трусяться, без макіяжу, замотала гульку на потилиці і безлике плаття – подарунок свекрухи.

Дім у них – старе дерев’яне диво за двадцять кілометрів від міста. Пахне смолою, яблуками й дровами. Стіл – на двадцять персон. Я порахувала. Двадцять. Двадцять людей. Я сіла в кутку, біля вікна, звідки видно ліс. Мовчала.

Спочатку все було терпимо, бо люди їли. Потім – почалося.

Почала донька свекрухи.

«Ви знаєте, як важко жити в світі, де люди не знають елементарного етикету? Ось візьміть цю серветку – вона не пасує до скатертини! А ця виделка – запацяна, Віро! А одягати джинси на свято?»

Вона дивилася на мене.

Я зітхнула. «На вашому місці я б не вдягала нічого з еластину, ви ж серед людей, як не як в закритому приміщенні. І не доїдала б салат із спільної миски – гігієна, знаєте».

Він зблідла і замовкла.

Далі виступила свекруха.

– Я не змогла приїхати і вчасно проконтролювати тебе, Віро, стільки салатів з майонезами? Нічого корисного! Ці ковбаси – отрута! І як ти додумалася напекти котлети на святковий стіл?

На її тарілці була котлета і нарізка. Віра белькотіла, що вона сама їй сказала таке приготувати.

– Якби я знала, що ти так перекрутиш моє прохання, зіпсувала мені свято, аж перед гостями неприємно.

Гості перестали жувати і дивилися на Віру осудливо, наче не хвилину тому аж муркотіли задоволено від їжі.

– Так, Віро, дуже не смачно, – сказала я, – настільки, що біля твоєї свекрухи всі тарелі чисті.

Вона почервоніла, а далі позеленіла.

Її виручила донька.

– Так, мамо, село воно всюди село. От казала тобі, щоб ми поїхали в Іспанію чи Туреччину, там шанобливо ставляться до людей, які витрачають гроші на відпочинок. І дуже при тому вдячні і люб’язні, виконують будь-яке прохання мовчки і з захватом.

Вони дивилися на мене.

– То треба було їхати, а то ви Вірі за її старання і продукти платите критикою. Віро, а ти не хочеш свекрусі чек виставити і за продукти, і за страви, і за сервіс? Такий стіл тисяч на десять точно. І це ще дешевше, ніж в Туреччині. Платіть.

– Віро!, – вигукнула свекруха, – Що за грубіянку ти запросила на моє свято? Негайно її вистав, або поїду я.

Всі очі були звернені на Віру, яка аж трусилася з переляку.

– Я… Я не можу… Вона моя подруга, – її голос тремтів, але далі почалося дивне, вона раптом твердо сказала: – Я з нею згодна, я взяла два дні відгулу, купляла продукти, варила і прибирала, подавала, намагалася вгодити, як і всі ці десять років, але ви й далі за своє – все не так. То верніть мені гроші за продукти і йдіть святкувати куди хочете.

– Грубіянка!, – свекруха встала і як по команді встали всі гості з її боку, – Така подяка мені за сина, що я тобі виховала? Ноги моєї тут не буде.

Віра не вірила своєму щастю, глянула на мене і в її очах світилося по кілька кілограм еклерів на день до кінця моїх днів.

Залишилися ми: я, Віра, її чоловік Остап, і мати.

– Господи… Вперше так рано поїхали, – видихнула мати Віри.

Чоловік усміхнувся: – Свято вдалося, а ти переживала.

Ми прибрали зі столу, вийшли на терасу. Сонце сідало. Небо – рожеве, помаранчеве, фіолетове. Листя шелестіло. П

овітря пахло осінню і яблуками.

– Приїжджай частіше, – сказала мені Віра.

– Ні, я не люблю їздити, вже вибач. Мені моя квартира миліша, попри те, що тут і справді казково.

– Тут недалеко продається будиночок, дуже гарний, можеш купити.

– Віро, ми ж на одній роботі працюємо, звідки у мене такі гроші?

– Так, просто помріяти хотілося.

– Ага. Аби я за тебе й надалі вирішувала твої негаразди? Ще чого доброго з чоловіком та дітьми скажеш поговорити.

– А ти можеш?

– Любонько, я можу годинами балакати. Можу годинами не балакати. Але, коли ти сама нічого не робиш, то нічого й не зміниться. Уторопала?

Вона кивнула і пішла заводити машину, щоб відвезти мене додому. За вікном бігли будинки і дерева, осінь сипала листя під колеса, запрошуючи лишитися. Але дім – там де твоє, хай це буде родина чи кіт, але твоє. А ви що скажете?