– Добре жили, – вичитувала вона моїй мамі, – то мій син постраждала сторона, а вона он, що творить, вам людям в очі дивитися як, нормально?
Мамі було справді ніякого, адже я десять років жила з чоловіком і вона була певна, що ми чудово живемо, хоча я не раз їй казала, яким Дмитро може бути.
– То на тебе навіть дихнути не можна, – казала вона мені, – Коли людина не в собі, то вона різне каже, ти хіба себе стримуєш. Тому не наговорюй на чоловіка. У нього власна квартира, машина, гроші є, а ти чого хочеш? Ти дуже ідеальна?
Ні. Я не була ідеальна, але й хотіла аби мені з чоловіком було легко і приємно, а він мав доволі важкий характер, на роботі не захищав себе, зате вдома одразу хотів аби я виявляла до нього повагу. Коли я на роботі теж не сиджу і маю свої клопоти, якось вже й не хочеться під чиюсь дудку стрибати.
Але мене б мої рідні не зрозуміли, якби я отак від нього пішла і дитину забрала. Свекри мої сина дуже люблять та й сам Дмитро теж душі в житині не чує, але мені з того яка користь?
Я знала, що маю дочекатися, коли він сам дасть серйозний привід для того аби від нього піти, але його не було…
Проте, одного чудового дня мене підстерегла сусідка і каже:
– Ольго, а що то твій чоловік прихворів, що до нього ходить медсестра? Якби так вона ще мала прийти, то могла б зайти до мене та мені тиск поміряти?
– Добре, – кажу, бо що сказати.
Але дякуючи медсестрі я стану вільною. Чоловік не відпирався, казав. Що я не маю куди йти, далі казав, що більше не буде, але мене було не спинити. Або сьогодні, або ніколи – так я собі думала.
Сина за руку і до мами, зловила таксі і через годину ми були в моїх батьків. Поки мама охкала та казала аби я пробачила, підійшов таксист і каже:
– А заплатити?
– Ой, вибачте, у мене просто така ситуація, що й не про таке забудеш. Ось візьміть і дякую.
– Олю, а ти мене справді не впізнаєш?, – раптом спитав таксист.
Я пильно глянула. Не може бути! Мій шкільний товариш по парті… Скільки всього ми пережили разом за ті дев’ять років…
– Слухай, бачу тобі вдома будуть цілу ніч лекції читати, то, може, поїдемо кудись і просто поговоримо?
І знаєте, що? На наступний тиждень я переїхала до Матвія жити! Так! На наступний тиждень і ми ніколи не пожаліли про свій вчинок.
Свекруха одразу сказала, що я з ним щось крутила, бо так не може бути. А я кажу, що може. Може чоловік так допекти, що лагідне ставлення іншого заповнює в тобі ту порожнечу, яку всі роки рідний чоловік дбайливо розширював. Хай Матвій і не такий багатий, гарний чи високий, але для мене він найкращий в світі і те, як він до мене ставиться, мене окрилює.
Подруги радили після таких тривалих стосунків піти до психолога та побути одній, розібратися в собі. Де вони знають, що останні роки я й так була сама і вже так в собі розібралася, що далі нікуди, я просто не могла наважитися. А все я прекрасно розуміла і знала.
Матвій прийняв мого сина, у нас через три роки з’явилася спільна дитина, ми вже двадцять років разом і все у нас чудово. Зі свекрухою колишньою я спілкуюся і знаю, що Дмитро так і не знайшов собі дружину. Пробував кілька разів і не виходило. Казав, що дуже вже балувані йому попадалися. А я лиш усміхалася криво, адже таку, як я попробуй ще знайти.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота