Я знаю точну хвилину і годину, дату, коли це все почалося. З моменту, як ми з Андрієм одружилися і в’їхали у нашу двокімнатну квартиру.
Вірніше, в квартиру, яку нам презентувала свекруха на весіллі, хоч ми у ній жили вже два роки. Свекруха була за кордоном і заробила на майбутнє сина, а тепер регулярно перевіряла наскільки я справляюся зі своїми обов’язками вичищати квартиру.
Вона приходила без попередження і заглядала в усі кутки. До появи малюка я ще це терпіла та витрачала свій вільний час на те аби протирати люстри та вікна на балконі, але зараз у мене був малюк, тому сил моїх ні на що не вистачало.
Й цього разу малюк всю ніч капризував і заснув лише над ранок і ми провалилися в блаженний сон, але тиша тривала недовго.
Хтось стукав, грюкав і дзвонив у двері.
Андрій, прокинувся і, наче сомнамбула, поплентався відчиняти.
– Ма… Мамо?! – його голос був сумішшю здивування і втоми.
Я почула її різкий, дзвінкий голос:
– Добрий ранок, соньки! Ви що, не бачите, яка година? Я вам тут гостинці принесла. Де Оксана, хай йде гостей приймати.
Я вийшла з кімнати, швидко заплітаючи волосся.
– Вітаю, Ларисо Петрівно. Не очікували вас так рано.
– А чому? – вона пройшла повз нас, навіть не глянувши. – Вже майже одинадцята! Матвійко спить?
– Він щойно заснув, після безсонної ночі. Зуби, – пояснила я.
– Ах, зуби! Завжди у вас якісь відмовки. Усі діти проходять через зуби, але ж не сплять до обіду.
І почалося. Її ревізія була схожа на стихійне лихо. Вона зайшла у вітальню, де на дивані лежала плетена ковдра, яку я щойно зняла з ліжка.
– Боже мій, ця ковдра тут лежить вже, мабуть, цілий тиждень. А пил? Подивися, Оксано, ось, на цій полиці! – вона провела пальцем по найвищій книжковій полиці, де навіть я рідко прибирала. – А кухня?
На кухні вона одразу ж зазирнула у мийку, де стояла чиста, але не прибрана в шафу чашка.
– Який жах! Ти не встигаєш. Ну, звичайно, ти ж спиш до обіду. А он там, у холодильнику що? – вона, не питаючи, відчинила дверцята, наче інспектор. – А, учорашній борщ? А де ж свіжа їжа? Що їстиме мій Андрій? Годуєш його цим!
Андрій, який стояв за її спиною, нарешті не витримав.
– Мамо, досить! Нас усе влаштовує. Я не голодний, я люблю Оксанин борщ, і нам подобається тут спати у вихідні. Нам нічого не треба, ми самі впораємося. Будь ласка, припини шукати недоліки.
– Я просто дбаю про вас! – ображено видихнула вона. – Якби ви жили зі мною, я б вам готувала, прасувала, з дитиною б помагала! Я просто не розумію, як можна жити у такому безладі.
Я вийшла з кімнати до Матвійка, який почав хникати. Якби бабуся й справді про нього піклувалася, то стишила б голос. Але ж тут геть не про бажання допомогти, бо мені більше моя мама помагає з дитиною, ніж вона.
Заспокоїла малюка і заварила кави, зробила бутерброди, але свекруха нічого не взяла їсти ні пити, а сказала, що вже їде, бо їй ніколи.
– Я тебе підвезу, – швидко сказав Андрій.- Мені все одно треба в магазин, продуктів у нас, як ти сама бачила, немає.
– О, так! Підвези мене до метро.
Я стояла у коридорі, допомагаючи Андрієві одягати куртку. Вона вже чекала біля ліфта. Я скористалася моментом і швидко, майже беззвучно, прошепотіла йому на вухо:
– Слухай мене уважно. Ми їдемо всією сім’єю. Ти скажеш, що магазин по дорозі, а потім ми заходимо до них у гості.
Андрій підняв брову.
– Ти впевнена? Вона ж не чекає…
– Саме тому. Зробимо їй ревізію за її сценарієм. Це єдиний спосіб, щоб вона зрозуміла, що відчуваємо ми, коли вона так робить.
Коли ми втрьох – Андрій, я і Матвійко в автокріслі – вийшли до машини, Лариса Петрівна насупилася.
– Ви що, всі у магазин? А я?
– Мамо, ми швидко, – безтурботно відповів Андрій, відкриваючи дверцята.
Коли ми проїхали її станцію метро, Андрій театрально вдарив по керму.
– Ой, проґавили! Ну нічого, я тут недалеко розвернуся, або… знаєш що? Ми давно не були у вас удома. Підвезу тебе, а ми підемо по спавах.
Ми зупинилися біля її під’їзду. Андрій раптом сказав:
– Я в туалет хочу, ти не проти? Оксано, зайдемо на хвильку?
– Так, любий, – відказала я, – Та й я вже зголодніла, ви нас пригостите обідом?
Лариса Петрівна стояла посеред двору, наче вросла в підлогу.
– Андрію, синку… Я… я нічого не готувала. Треба було попередити…
– Як? – удавано здивовано сказав Андрій. – Ти ж мені завжди кажеш, що завжди нам рада! Що ти готова нас прийняти будь-якої миті! А тепер що? Ну нічого, ми самі.
Він повів мене у вітальню, і тут почалася його “ревізія”.
– Мамо, а це що? – Андрій підняв покривало, яке лежало недбало на дивані. – Наче не застелено. А на підвіконні? Пил! Такі гарні фіалки, а стоять у пилюці! Це ж антисанітарія!
Лариса Петрівна схопилася за голову.
– Андрію, синку, не треба! Я не встигла, я ж тільки повернулася! Я не знала, що ви приїдете!
– От і я, мамо, не знав, що ти приїдеш до нас і перевірятимеш чистоту. Ми теж тільки-но встали! – Андрій не відступав. Він підійшов до її книжкової шафи. – А тут, мамо, я бачу, ти забула протерти! Взагалі-то, тобі треба було випрати штори, вони якісь зім’яті.
– Я вчора їх випрала, не встигла попрасувати! Синку, досить, прошу! Я все зрозуміла!
Я підійшла до неї, поклала руку на плече.
– Ларисо Петрівно, Андрій має рацію. У нас так само. Буває. Усі живі люди.
Вона втомлено похитала головою.
– Так, Оксано. Ти права. Я… я була не права, причепившись до тебе сьогодні вранці. Я просто посварилася з батьком і зганяла злість на вас.
– Ось так, мамо. А тепер сирники. Я дуже хочу твоїх сирників! Ми допоможемо.
За півгодини ми вже вчотирьох – я, Андрій, Матвійко і Лариса Петрівна – готували на кухні. Це була перша неділя, коли ми не тільки були у неї в гостях, а й справді готували разом.
Не встигли ми напекти сирників, як відкрилися двері і зайшов невдоволений свекор, але, побачивши нас, засяяв:
– О, Андрію… І Матвійко! Що за свято?
– Справжнє сімейне свято, тату! – відповів Андрій, обіймаючи його.
Свекор глянув на дружину і стільки було в тому погляді: і перепрошення, і радість від того, що не дарма вони стільки старалися для дітей.
Свекруха все ще може робити мені зауваження, але я їй кажу:
– Не подобається, то приберіть (зваріть, протріть, вимийте, пропилососьте, почистіть…)
І на диво, у неї одразу все добре стає з настроєм.