Я сиділа на краєчку стільця, відчуваючи, як пітніють долоні. На столі в старенькій щербатій вазі стояло засохле печиво «Марія» і пара цукерок «Ромашка» — наш «святковий» бенкет. Бабуся Стефанія, випроставши спину так рівно, ніби вона проковтнула арматуру, не зводила своїх вицвілих, але гострих очей з чоловіка, що сидів навпроти.

Сергій виглядав занадто переконливо. Його засмагле обличчя, на якому зморшки розбігалися від очей променями, світилося такою щирістю, що мені стало не по собі. Він розповідав про будівництво, про те, як сам будує будинок, аби привести туди дружину…

«Зараз він договориться», — промайнуло в голові. Я відчула, що він переграє. Занадто багато деталей, занадто багато особистого. Це ж мала бути просто комедія для однієї глядачки, щоб вона нарешті відчепилася від мене зі своїм заміжжям.

Я непомітно витягнула ногу під столом і з усієї сили штовхнула його носком туфлі в гомілку. Сергій здригнувся, його голос на мить перервався, але він навіть бровою не повів, лише міцніше стиснув пальцями вушко горнятка з чаєм.

— …Тому я і кажу, Стефаніє Іванівно, що Лариса — це саме та жінка, яку я шукав все своє життя, — він вимовив моє ім’я так м’яко, що я ледь не похлинулася чаєм.

Я знову штурхонула його ногою, цього разу намагаючись наступити на носак його робочого черевика. «Зменш оберти, артисте, — волала я подумки, — ми так не домовлялися! Ти мав бути просто знайомим, який “може, колись”, а не нареченим року!»

Але Сергій лише глянув на мене з якоюсь бісикуватою іскрою в очах і продовжив, звертаючись до бабусі:

— Ви не дивіться, що я в пилюці часто. Руки в мене до роботи звиклі, а серце, як то кажуть, не камінь. Ми з вашою онукою вже все обговорили.

Стефанія приклала суху долоню до грудей.

— І що, Сергію, виходить, ви вже давно отак… переглядаєтеся через паркан? А мені ж ні слова, партизанка мала. Все бурчить, що роботи багато в медпункті, що виклики в сусідні хутори її вимотали.

Я відчула, як червонію. Взагалі-то, все почалося набагато прозаїчніше. Пів року тому я втекла з міста. Сорок два роки — це той вік, коли ти або нарешті починаєш жити для себе, або остаточно загрузаєш у чужих очікуваннях. Я розлучилася з чоловіком, який останні десять років нагадував мені стару валізу без ручки: і нести важко, і кинути ніби шкода через доньку. Але донька вийшла заміж, поїхала до Полтави, і я зрозуміла — стоп.

Залишила їй квартиру, забрала одну сумку з речами та свій диплом фельдшера і поїхала в село до бабусі. Тут якраз старий Павло Юрійович збирався на пенсію, і фельдшерський пункт стояв майже зачинений, бо ніхто не хотів їхати в таку глушину.

Дорога до нашого села — це окреме випробування. Три кілометри від станції пішки через поля. Коли я вперше після переїзду піднімалася на ту гору, вітер так дув у спину, ніби підганяв: «Йди вже, не оглядайся». Поля були яскраво-зелені, посіви хиталися, як море. Я тоді зупинилася, видихнула і подумала: «Ну що, Ларисо, або ти тут станеш щасливою, або просто постарієш разом із цими бурʼянами».

Бабуся Стефанія зустріла мене характерно.

— Приїхала? Ну, подивимося, на скільки тебе вистачить. Міська ж, звикла до кранів і тепла. Тут тобі не там. Тут дрова, тут вода з колодязя, тут тиск у людей скаче щоразу, як корова не отелиться.

Але я втягнулася. Роботи було стільки, що вечорами я просто падала на ліжко. То в діда Миколи спину схопить, то в малого з кутка температура підніметься. А бабуся… Бабуся через місяць почала свою улюблену пісню про «самотню жінку в селі».

— Ти подивися на себе, — казала вона, чистячи картоплю. — Коса сива пробивається, а в хаті чоловічого духу нема. Хто тобі дров наколе, як я закрию очі? Хто паркан підіпре?

— Бабусю, я сама собі і дрова поколю, і паркан підіпру, — відказувала я, намагаючись не зважати на її бурчання.

Аж тут навпроти почалося велике будівництво. Якийсь багатій із району вирішив вигнати там двоповерховий особняк. Бабуся щодня сиділа на лавці під вікном і проводила «технічний нагляд».

— Ти глянь, Ларисо, — коментувала вона, — знову цегли привезли. Куди стільки? Куди вони ті хороми ліплять? Це ж треба бути геть без голови, щоб таку махіну обігріти взимку. А паркан? Загородилися, як князь. У нас у селі завжди видно було, хто що в дворі робить, а тут — залізо. Не по-людськи це.

Я тільки кивала. Мені було байдуже до того будинку, поки я не почала помічати одного чоловіка в синьому комбінезоні. Він завжди був там найперший і йшов останній. Чорнявий, кремезний, з такими спокійними рухами, ніби він не цеглу клав, а пасочки в пісочниці ліпив — легко і впевнено.

Якось я прийшла з роботи зовсім без сил. Сівши на лавку біля воріт, я просто заплющила очі, підставивши обличчя вечірньому сонцю. І тут почула рипіння залізної хвіртки навпроти.

Вийшов він. Побачив мене, зупинився. На вигляд йому було біля сорока п’яти.

— Добрий вечір, — сказав він низьким голосом.

— Добрий, — відповіла я, автоматично поправляючи волосся.

— Ви в медпункті працюєте? Бачив, як ви вчора до діда Петра бігли з сумкою.

— Працюю. А ви, я так розумію, головний по цих «хоромах», як каже моя бабуся?

— Можна і так сказати. Бригадир я. Сергій.

Він так уважно на мене дивився, що мені стало ніяково. І тут у моїй голові, втомленій від нічних викликів і бабусиних повчань, народився план. Шалений, безглуздий, абсолютно дитячий план.

Я озирнулася на наші вікна. Бабуся точно десь там, за фіранкою, веде спостереження.

— Сергію, а ви можете мені допомогти? — випалила я. — Це дуже дивне прохання. Навіть дурне.

Він усміхнувся, і навколо очей з’явилися ті самі добрі зморшки.

— Я люблю дивні речі. Будувати дім посеред чистого поля — це теж свого роду безумство. То що треба зробити?

— Зіграйте роль мого нареченого. Тільки на один вечір. Зайдіть на чай, скажіть, що ми зустрічаємося. Моя бабуся просто з’їсть мене живцем, якщо я найближчим часом не “вийду заміж”. А так вона заспокоїться, я потім скажу, що ми не зійшлися характерами, і отримаю хоч кілька місяців спокою.

Він мовчав кілька секунд, розглядаючи свої великі долоні.

— Тобто, я маю бути тим хлопцем, якого ви потім «кинете»?

— Ну, ви точно їй не сподобаєтеся! — перебила я його, соромлячись власної зухвалості. — Ви немісцевий, будівельник, напевно, поїдете скоро. Вона побурчить, але перестане мене щодня сватати за місцевих чарколюбів.

Сергій засміявся.

— Добре. О сьомій буду. Тільки майте на увазі, я не дуже вмію брехати наполовину.

І ось тепер ми сиділи в хаті. Я штовхала його ногою, а він продовжував «заливати» так, що бабуся почала розквітати на очах.

— А батьки ваші де? — допитувалася бабуся.

— У сусідній області, старенькі вже. Я сам розлучений, діти дорослі. Зараз тут братові допоможу, він вдівцем залишився з трьома малими. Живу в нього, будую цей об’єкт, а паралельно — свій власний дім у його селі. Хочу вже якось осісти, пустити коріння. Набридло по гуртожитках та орендованих кутках.

Стефанія змінила гнів на милість.

— Оце діло. Брат — це святе. Хто ж поможе, як не свій? А жінка в хаті з трьома дітьми ой як треба…

Сергій раптом накрив мою руку своєю прямо на столі. Його долоня була гарячою і трохи шорсткою. Я хотіла відсмикнути руку, але він стиснув її міцніше.

— То ми з Ларисою вирішили: як добудую будинок, то разом туди й переїдемо. Навіщо час гаяти? Життя коротке.

Я ледь не впала зі стільця.

— Хто вирішив? — прошипіла я, намагаючись тримати на обличчі посмішку для бабусі.

— Ми з тобою, кохана, — спокійно відповів він.

Бабуся Стефанія вперше за три місяці усміхнулася.

— Ну, нарешті. А я ж казала! Я ж відчувала, що цей чоловік неспроста тут під вікнами ходить. Ларисо, а ти все «нема нікого, нема нікого». Бачиш, Сергію, яка вона в мене? Все доводиться силою випитувати.

Вечір пройшов як у тумані. Сергій розповідав смішні історії з будівництва, і я з подивом помічала, що мені подобається його слухати. Його голос діяв на мене заспокійливо. Коли я нарешті вивела його за ворота, над селом уже висів величезний жовтий місяць. Сюрчали цвіркуни, і пахло матіолою.

— Ви що наробили? — накинулася я на нього, як тільки хвіртка зачинилася. — Яке «переїдемо»? Який «дім»? Ви мали просто попити чаю і бути несимпатичним! А ви… ви їй сподобалися! Ви розумієте, що тепер вона мені щоранку буде питати, коли весілля?

Сергій зупинився і повернувся до мене. В місячному світлі його обличчя здавалося вирізьбленим з каменю.

— Ларисо, а ви не думали, що я не дуже-то й грав?

— Що? — я розгубилася.

— Я ж казав — я не вмію брехати наполовину. Все, що я сказав про брата, про батьків і про дім — правда. Крім одного.

Я затамувала подих.

— Крім того, що ми з вами про це домовилися заздалегідь. Але я справді придивляюся до вас уже місяць. Бачив, як ви втомлена йдете з роботи. Бачив, як ви з тим малим на руках бігли, коли він ногу розбив. Ви мені подобаєтеся. І я вирішив, що цей ваш «хитрий план» — мій шанс.

Я мовчала. Серце калатало десь у горлі.

— Ви… ви серйозно?

— Цілком. Тепер я, як порядний чоловік, просто зобов’язаний на вас одружитися. Ви ж самі мене в хату привели, з бабусею познайомили.

Я відчула, як злість кудись вивітрюється, а на її місце приходить дивне відчуття легкості.

— Але я не збиралася… я просто хотіла трішки спокою.

— Спокій у вас буде. Я паркан у бабусі завтра підправлю, а то він справді ледь дихає. А ви подумайте. Я ж не жену вас завтра до РАЦСу. Давайте спочатку просто прогуляємося.

Ми пішли по вулиці в бік річки. Село спало. Тільки десь далеко гавкав пес, та вітер шелестів у листі дерев. Я йшла поруч із цим чоловіком і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ти тікаєш від одного чоловіка, щоб знайти спокій у глушині, а натомість вигадуєш собі нового нареченого, який раптом виявляється справжнім.

— Сергію? — тихо покликала я.

— А?

— А нога у вас дуже болить? Я ж вас два рази добре так влучила.

Він засміявся, і цей сміх злякав нічного птаха в кущах.

— Терпимо. Заради такої вечері можна було й більше витерпіти.

Ми зупинилися біля містка. Вода в річці була чорною і блискучою.

— Знаєте, Ларисо, — сказав він, дивлячись на воду. — Моя колишня дружина завжди казала, що я занадто простий. Що зі мною нудно, бо я весь у роботі та в пилюці. А мені просто хотілося, щоб вдома було тихо і пахло їжею, а не скандалами.

Я зітхнула.

— Розумію. Мій колишній, навпаки, вважав, що я занадто складна. Що мої виклики посеред ночі — це просто спосіб від нього втекти. А я не тікала, я просто роботу свою люблю.

— То ми з вами двоє «неправильних»? — Сергій усміхнувся і торкнувся мого плеча.

— Виходить, що так.

Наступного дня з самого ранку я почула стукіт молотка. Визирнула у вікно — Сергій уже порався біля нашого паркану. Він зняв куртку, залишившись у майці, і було видно, як перекочуються м’язи на його спині.

Бабуся Стефанія стояла на ґанку, підперши щоку рукою, і сяяла.

— Бачиш, Ларисо? Оце мужик. Руки з того місця ростуть. А ти — «не треба мені нікого».

Я нічого не відповіла. Просто пішла на кухню, заварила міцний чай у великому термосі, нарізала бутербродів і винесла надвір.

— Робочим людям підкріпитися треба, — сказала я, ставлячи тацю на лавку.

Сергій витер лоб тильним боком долоні й глянув на мене.

— Дякую, господине.

Минув місяць. Будівництво навпроти майже закінчилося. Особняк стояв готовий, блищав новим дахом, але Сергій тепер проводив більше часу в нашому дворі, ніж там. Він справді полагодив усе: від хвіртки до даху сараю, який протікав уже років п’ять.

Якось увечері, коли ми сиділи на тій самій лавці, де все почалося, він сказав:

— Я завтра їду. Об’єкт зданий.

У мене всередині щось обірвалося. Я знала, що цей момент настане, але виявилася до нього зовсім не готовою.

— Куди? Додому?

— До брата. Треба закінчувати свій будинок. Ларисо… — він замовк, підбираючи слова. — Пам’ятаєш, що я казав того вечора в хаті?

— Про те, що ти авантюрист?

— Про те, що я хочу привести дружину в новий дім. Я не вмію гарно говорити, квіти там, коліна… Я просто хочу, щоб ти поїхала зі мною. Там теж потрібен фельдшер, повір, роботи ще більше, ніж тут.

Я дивилася на його руки — в тріщинках від цементу, в мозолях. Ці руки за цей місяць зробили для мене і для моєї бабусі більше, ніж мій колишній чоловік за двадцять років.

— А як же бабуся? — запитала я, відчуваючи, як очі починають пекти.

— А що бабуся? — почувся голос із вікна. Бабуся, як завжди, була на посту. — Я ще не вмираю. Валя мені поможе, та й ви приїжджати будете. Їдь, Ларисо. Не будь дурною, як у двадцять років. Цей чоловік тебе не підведе.

Я повернулася до Сергія.

— Ти хоч розумієш, на що підписуєшся? У мене характер не цукор, я вся в бабусю.

Він притягнув мене до себе і міцно обійняв.

— Я люблю солодке, але від нього зуби болять. Так що твій «не цукор» мені в самий раз.

Ми не влаштовували гучного весілля, просто розписалися в райцентрі, далі заїхали за моїми речами.

Коли ми від’їжджали, я озирнулася на нашу хату. Бабуся Стефанія стояла біля воріт, маленька і згорблена, але з якоюсь дуже гордою поставою. Вона не плакала. Вона просто махала нам рукою…