Як пригадаю, скільки я чоловікові голову морочила з тією хатою, як всім розказувала, що не хоче мій чоловік і пальцем ворухнути заради мене. Та що заради мене – заради майбутнього.

А тепер якось так виходить, що й не знаю, як тепер бути.

Ми зі Славком одружилися молодими, нам і двадцяти не було, а тут вже первісток у нас, а далі донечка знайшлася.

Батьки помогли, далі чоловік заробив на квартиру і ми переїхали в місто.

І я так вихована, що треба дітям забезпечити майбутнє, так як мої батьки мені в житті помогли, так я маю і своїм дітям помогти, ми маємо, як батьки.

– Я їх годував і одягав, вивчив, і може зроблю весілля. На тому крапка, – каже раптом Славко.

– Що ти таке кажеш?,- взялася я в боки, – Наші батьки нам дуже допомогли в житті, де б ми жили, якби не вони, в ти, маючи можливість, дітям не поможеш?

Бо мій чоловік працює в газконторі і там добрі гроші має. Ми ніколи не бідували, але він вирішував за краще двічі їздити на море та смачно їсти, ніж відкладати, як я не наполягала на своєму.

Так, у дітей все було – гуртки, одяг, гарне харчування, репетитори. Але ж то база. Я про інше думала – купити квартиру хоч би однокімнатну Віталику чи Насті.

– Славчику, хай буде одна квартира Віталику, а ця Насті, а ми переїдемо в село жити.

– Я не хочу в село.

– А я хочу, там якраз будемо господарювати на пенсії, діти приїжджатимуть з онуками, а ми їх няньчитимемо.

– Я не хочу няньчити онуків, я не хочу працювати на пенсії, я хочу відпочивати. Я заслужив відпочинок чи ні?

– Заслужив, але нам про дітей треба думати, – наполягала я.

Ледве я його вмовила зробити елементарні вигоди в селі та перекрити дах, бо протікав вже. На тому було по всьому.
Батьків моїх вже не стало і ми приїздили в село на літо на кілька тижнів. Садили городи і плодові дерева, кущі, полуницю. Я люблю працювати на землі, мене це дуже заспокоює.

Але чоловік не хотів ні косити, ні копати, він йшов на рибалку чи в ліс, а я наймала сусідів аби мені помогли, а далі взагалі прийшлося дати сусідам ключі від воріт аби вони косили та збирали плоди, бо чоловік затявся їздити.

– Дорога погана, я вихлопну погнув і мені це в копієчку обійшлося, хочеш їхати, то їдь автобусом.

Скільки я того автобусом я можу привезти, а він навіть до вокзалу не під’їде, бо у нього справи.

То все це читаючи, як би ви до такого чоловіка поставилися?

Ну от.

Аж тут наші діти оженилися і вже ми маємо онуків. Я ледве вмовила чоловіка переїхати в село, чого це мені коштувало – не питайте.

І то це вдалося лишень тому, що зробили дорогу в село.

А в селі хата на дві кімнати і коридор, коли приїздять діти, то й нема де розміститися, тому вони практично не лишаються ночувати, хіба хтось один. І я почала казати чоловікові аби зробив веранду, а ми зробимо з коридору кімнату і буде більше місця, а далі на горищі поробимо кімнати.

А він мовчить, а тоді й каже.

– Я не буду нічого робити. Мені кімнат вистачає.

– Але дітям не вистачає, – дивуюся я з того, який чоловік твердолобий.

– Аню, коли ти нарешті прозрієш? Ми з тобою одружені двадцять п’ять років і всі ці роки ти все робиш заради дітей. Зараз ми вже й кутка свого не маємо, виселила ти нас в село. І все одно не даєш мені спокою.

– Я не розумію тебе, – чесно зізналася я.

– Та я бачу. Я тебе хочу спитати – наші діти просили розширити кімнати, казали, що поможуть з матеріалами, прийдуть самі робити?

– Ні, у нас же є гроші, ми й самі можемо все зробити.

– Так, у нас є запас, Аню, але я його не планую на це витрачати. Це зараз ми ще молоді і здорові, а через десять років, які ми будемо? Та тут не відомо, які ми будемо через рік, то хто нам поможе? Діти?

– Так. Діти, – впевнено кажу я.

– Аню, наші діти приїздять з порожніми руками, не здогадаються в місті нічого купити хоча те, що їдять самі, а від тебе везуть сумки і ящики. В багажниках не поміщається, то в салон кладуть.

– Але я для них це роблю, – дивуюся я.

– Так, для них, а потім кажеш, що тобі руки ниють і я маю тобі масаж робити. А якби цього нічого не робила, то й би спала спокійно.

– Не можу я бути байдужа, як ти.

– Я не байдужий, я дав їм все, що міг, а тепер думаю про себе, бо як бачиш, нас ніхто не загріє.

Я категорично з чоловіком не згодна. В сорок чотири роки записувати себе в пенсіонери і лишень для себе жити? Де це годиться?

Автор Ксеня Ропота