Питає мене кума моя, Світлана, на днях в магазині, де ми їй вибирали сукенку:

– Ой. Я трохи поправилася, – каже, – Правда?

– Та, – тягну я.

– Ні, ні, не такай, а скажи мені щиру правду.

Наголошую, що сама людина захотіла щирої правди. Я й кажу:

– Святко, та сама бачиш, що на тобі скоро шов розійдеться на цій новій сукенці. Отак подерту й мусиш купити.

– Та то після свят, – каже вона.

– Ага, певно, я тебе таку й до свят бачила. А ти все не вгомонишся, а потім мені кажеш, що твій Мирось на інших заглядає.

– Мій Мирось любить кобіт в тілі.

– Ну, видно, не настільки.

О, вже губи зціпила та мовчить. А чого сердитися, коли сама мені й говорила, що бачила як її Мирось мало протез не загубив – так усміхався касирці.

– Добре, що в тебе всі при апетиті, а у мене одне на дієті, інше не має апетиту, а Мирось раз в день їсть, бо що там зранку тої канапки.

– Та ти спочатку тим своїм дівулям глисти погони, бо ходять та від вітру холітаються. Отак який сильніше буде –то де їх шукати?

– Не всі мають таку грубу кістку, як твої, – каже вона мені.

– Святко, – пропускаю повз вуха її слова, – Ти б ще смачно готувала – то ціни б тобі не було. А то як не пересолене, то недопечене. Я пів дня пила воду після твоєї гостини минулої неділі. Чого ж ти соромишся в мене якого рецепта взяти та попитатися, як я то готую? Корона не спаде, не бійся. Того й доїдаєш за усіма, бо ніхто те вариво й нюхати не хоче.

– Ну, не кожна волоссям вміє приправляти, – говорить вона, натякаючи на той волосок, який витягла з моїх голубців.

Та з ким не буває? Отак сто страв готуєш, то в якійсь і знайдеться.

Я вже їй нічого не кажу, бо бачу, що правду вона чути не хоче, а мені що: як не хоче чути, то хай не питає.

Не знаю, яку вона там собі сукенку вже купила, бо я пішла геть, але з її смаком – точно сіру і невиразну. Ну, не вміє людина одягтися і все, скільки б грошей не мала, а таке вміння не купити. Не те, що я – маю смак і все. Та я можу піти на гуманітарну і так вивбиратися, що за мною всі жінки обертатимуться, ніби я з якого бутіка.

Я вже кумі й подарунок купила і все чекаю дзвінка, бо ми отак можемо часто трохи поперечитися, але вона завжди перша подзвонить та перепросить, бо я ж нічого їй поганого ніколи не зробила. Я хочу аби їй було лиш краще. А вона ніяк моїх порад не слухає, а все по граблях стрибає.

Нема дзвінка ні в п’ятницю, ні в суботу. Ого. Отак за мою доброту мені відплатити? Ну, не думала я, подруго, що ти така.

Містечко у нас маленьке і перестрітися можна будь-де. Сіла в автобусі аж вона заходить та стає біля водія, бо мене побачила. І така щось весела… Видно, купила гречку в соціальному дешеву.

Вже й місяць проходить, а не дзвонить мені кума. Я тут не витримала та сама кажу:

– Здоров, кумасю, що ж ти чутися не даєш, як ювілей пройшов, – натякаю я на свою відсутність на ньому.

– Ти знаєш, дуже добре. Всім гостям сподобався стіл і хвалили мене, як я гарно виглядаю.

– Та ти що?, – щиро дивуюся, які то люди бувають дволичні, а я за правду страждаю.

– Уяви. І голубці мої хвалили та рецепт брали, – не вгаває Світлана, – А Мирось нам путівку купив, то ми їдемо скоро.

– Тааа, – брешу я, – мій теж купив, може, ми й разом будемо в Моршині?

– Боже збав, – каже моя давня подруга, – Я хочу сил набратися, а не дати себе висмоктати.

Кинула трубку. Хм… Висмоктити? Та там на рік запасу, ніжна яка.

Фото Ярослава Романюка.