«Як ти могла це допустити?!» – совістив дружину Роман. – Їй лише 18!

– Оля вирішила жити в нього, – втомлено зітхнула Марія. – Їй уже 18. Уже! Каже, що вийде за нього заміж, що кохає. І що я могла зробити?

– Кохає?!

– Здається, так.

– А мені здається, ти втратила доньку.

– Он як? Ну, давай, зупини її, ти ж батько.

– І мене ти теж втратила, – гаркнув він у відповідь, і за мить грюкнув вхідними дверима.

Марія, на диво, не засмутилася.

Сили на це в неї вже не було: забагато новин за два тижні. Непорозуміння на роботі, мама пошкодила ногу, донька Оля повідомила, що житиме зі своїм майбутнім чоловіком.

Коли Роман зранку в суботу почав своє звичне бубніння, Марія не стрималася і запропонувала йому знову лягти, а потім встати з іншої ноги, щоб не псувати їй настрій. А потім пролунало питання: де Оля?

Довелося повідомити новину про рішення доньки.

Грюкнути дверима – дуже чоловіча реакція, звісно. Багато чоловіків у таких ситуаціях заливають за комір, але Роман брав чарку хіба що на свята, тож із цього приводу Марія не хвилювалася.

Однак, коли чоловік не повернувся додому до вечора, занервувала. А він, як на замовлення, зателефонував:

– Я їду до Львова, на три дні. У справах.

Не чекаючи відповіді, відключився. Зв’язок одразу пропав.

Марія всміхнулася. У суботу ввечері, вискочив із дому без речей – краще б набрався, як бджоли меду.

Жіноча інтуїція не підвела.

Роман, розлютившись, пішов до найближчого супермаркету, де було затишне кафе. Заспокоїтися, прийти до тями, осмислити новини. Спробував набрати доньку – абонент недоступний. Випив міцної кави, з’їв кілька тістечок і, лаючи себе за нечоловічу поведінку, збирався вже додому. Але тут – бац! – прямо на ганку торговельного центру мало не збив із ніг жінку:

– Дивись, куди сунеш! – обурилася та і раптом зупинилася: – Ромко! Семанів! Оце так!

Не одразу, але він упізнав колишню однокурсницю:

– Ірино? Ти?

– Що, гарна? Не чекав від сірої мишки?

– Неймовірно, – присвиснув Роман. – Якби ти не заговорила, точно пройшов би повз.

– Семаніііііів! – протягнула Ірина. – Не сміши! Хіба можна пройти повз таку красу? – самовдоволеним жестом вона обвела себе, підкреслюючи всі вигини. І сунула йому під ніс пакет із логотипом якогось, судячи з усього, дорогого бренду.

Роман у преміум-речах нічого не тямив, але тут оцінив: Ірина не просто змінилася, вона тепер у зовсім іншій соціальній категорії.

– А ти як тут? – уточнила вона.

– Живу неподалік. А ти?

– Костюм чекала з Парижа. Ось, забрала. До речі, як у тебе з часом? Не проведеш мене на один захід?

Роман на мить завагався, потім відповів:

– У принципі, можу, звісно. Тільки там, напевно, дрес-код: смокінг і метелик?

Ірина посміхнулася:

– Було б непогано, але необов’язково. Для офіційних осіб є правила, решта – хто в чому хоче. Преса взагалі ходить у джинсах. Тож нормально, білою вороною не будеш.

Чоловік кивнув, і за хвилину вже сідав у розкішне авто, марки якого не розгледів.

– А потім до мене, – променисто усміхнулася йому Ірина.

Дорогою вона скоромовкою видала коротку довідку про свою біографію: невдовзі після отримання диплома вигідно вийшла заміж, стала корисною для бізнесу чоловіка і міцно увійшла в управління, п’ять років тому овдовіла.

За вечір Роман встиг побачити Ірину в найрізноманітніших образах: гостинної господині, суворої начальниці, відвертої кокетки. Остання роль усе зіпсувала. Щойно Ірина прошепотіла йому на вухо щось про майбутнє усамітнення, він неначе струснув із себе морок: «Що я тут роблю? Це ж маячня якась».

Думка швидко перейшла в дію, за десять хвилин Роман опинився на вулиці. Ще за пів години відчиняв двері своєї квартири.

Марія сиділа за кухонним столом, підперши голову руками. Не глянувши в бік чоловіка, та й узагалі не рухаючись, запитала:

– Ну? Як Львів?

– Пробач, погарячкував.

– По часу міг би вже й доїхати, – тон дружини не віщував нічого доброго. – Постелю тобі в залі.

Режим життя на дивані тривав майже місяць. Роман шукав примирення, але Марія обмежень не знімала. Щоправда, з роботи його завжди чекав гарячий обід. Іноді дружина їла разом із ним, слухала розповіді про те, як минув день.

В один з таких вечорів у двері подзвонили. Марія пішла відчиняти, Роман за нею. Виявилося, прийшла донька:

– Я з вами житиму, гаразд?

Марія мовчки обійняла Олю, потім повела до її кімнати, махнувши рукою чоловікові, щоб не втручався. Він пішов на кухню і почав накривати на стіл. Нарешті, як раніше, на трьох!

Коли Марія з Олею увійшли, усе було готово. Сіли, Роман почав накладати салат.

– Ну що мовчимо? Не тягніть, розповідайте!

Дружина і донька переглянулися.

– Та все як завжди, тату, – відповіла Оля. – Я чекаю дитину, чоловік злився.

Роман розгубився:

– Який чоловік?

– Ну, не чоловік. Збирався ним бути, поки не почув про дитину.

– І що тепер? – занепокоївся він. – Що ти збираєшся робити?

– Народжувати вона буде, – відповіла за доньку Марія. – Народжувати! Дідом ти скоро станеш. І чоловіком бабусі.

– Як це? – розгублено запитав Роман.

Поки він осмислював, Оля, схлипуючи, кинулася обіймати маму..