«Як ти можеш бути щасливою? В тебе є совість?», – свекруха кипіла від праведного, як вона думала, гніву, адже лише рік минув за Борисом, а я вже заміж зібралася.

– Я заслужила на щастя.

– До чого тут заслужила чи ні, так не годиться. Макарчик не буде називати татом того чоловіка! Ніколи. У нього лишень один батько і все.

Я розуміла, що свекруха не готова почути правду, як я нарешті дійшла до щастя через стільки років.

У нас з Борисом було кохання і багато чого було «вперше»: перша сварка, перша зарплата, перша орендована квартира, перша затримка, перше розчарування…

Але ми трималися один за одного. Був у Бориса період, коли йому подобалися інші жінки і він ставив мені їх у приклад. Було й у мене захоплення на роботі, але я пережила й його.

Здавалося, ми вже вийшли до того рівня, коли нашу родину нічого не похитне і ми можемо подумати про дітей. Але в Бориса знайшли хворобу і ми стали з нею боротися.

Я не шкодувала грошей і часу для його порятунку. Повірте, не так важко дістати гроші, як чути звинувачення до всього світу, але на свою адресу.

Я вирішила, що ми маємо змінити обстановку і здійснити мрію Бориса – поїхати на море. У нього покращився настрій, він вибирав місця, які хоче відвідати, купував речі, я була тільки рада такій переміні його настрою. Але на самому відпочинку його все дратувало, все було не так, як він уявляв.

Повітря парке, вода з брудом, пляж з людьми, готелі без належного сервісу.

Поїздка по мрію виявилася поїздкою по розчарування.

Далі знову було загострення, а далі чоловік почав втрачати зір.

Ось тоді й настала пора випробувань, я не могла його покинути, але бути поруч вимагало неймовірних зусиль.

Свекруха в той період мало пилинки з мене не здувала, бо вона не могла бути поруч з сином довго, він дратувався від її опіки, а вона не могла бути менш емоційною.

– За що це мені, – ще й її треба було заспокоювати та пояснювати, що насправді Борис так не думає, за нього говорить хвороба.

Ми жили в однокімнатній квартирі, власній, якою він так пишався, ремонт в якій робив власноруч. Але не було більш далеких людей, як ми в ній, я не знала, як зробити так, щоб примиритися з обставинами. А він так само не міг повірити, що таке відбувається з ним.

І ось в нашу квартиру завітало щастя – я зрозуміла, що чекаю дитину.

– То знак, Борисе, – плакала я від щастя.

– Так, я вірю, що все буде на краще, – і у нього покращився настрій.

А як не покращитися, коли ми жили разом шість років і не було у нас дітей, а теперішні випробування не давали й часу аби подумати про якісь обстеження, а тут ось, чудо.

На світ я привела чудового хлопчика.

– Борисе, ти маєш бути з ним, хто його догляне, коли я вийду на роботу?

Така відповідальність чоловіка якось тримала в тонусі, вона його повернула до життя, бо була маленька людина, яка потребувала більшого піклування, ніж він.

Так пройшли наші чотири роки щастя.

Чоловік душі не чув в синові, піклувався про нього краще, ніж я, а я мала заробляти, адже процедури були не дешеві, ми все ще тримали організм під постійним моніторингом.

– Якби тільки вона забрала у мене зір, – мріяв чоловік.

Я всім серцем надіялася, що так і буде надалі.

Але далі Борису стало гірше і потім вже його повернули додому, бо гарантій ніхто не давав.

Ми були поруч з ним і я дуже сподіваюся, що він відійшов щасливим татом і чоловіком.

Десять років шлюбу минули, а я не мала нічого хорошого, так я собі думала. Я була дуже втомлена і ми з сином поїхали відпочити в гори. З роботи нам дали путівки і я взяла, бо коли б ще могла відвідати Карпати?

Коли в потязі я зрозуміла, що ще їдуть кілька колег з роботи, то напружилася.

Особливо мене насторожували погляди Вадима, він очей не зводив з мене і малого. А далі я почула ті слова, які не хотіла чути ніколи.

– Він так схожий на мене…

Я вся похолола і глянула на нього.

– Він син Бориса.

– Я теж так думав, Оксано, але вже дуже він мені нагадує мене. Навіть, колір волосся мій, Борис світлий.

– Я все сказала.

Мою таємницю було розкрито.

П’ять років тому на корпоративі, коли Борис не захотів зі мною йти, бо не хотів марно витрачати хвилини на таку примітивщину, як він казав.

– Добре, ти будеш дивитися вкотре «Володаря перстнів»?, – випалила я.

– І шо? Краще, ніж бути там.

А я хотіла вийти в гарному платті, при макіяжі, повеселитися, забути, що вдома мене чекає чоловік. Вадим на мене кидав оком і я піддалася слабкості.

Дуже шкодувала потім, коли він на наступний день почав натякати на продовження, то я зробила вигляд, що я нічого не пам’ятаю. Ще й обурилася, чого він до мене таке каже. І так його відшила, що він й забув більше зі мною вітатися, не те, що говорити.

Коли я зрозуміла, що чекаю дитину, то вірила всім серцем, що дитя Бориса. Він і народився схожим на нього, навіть, свекруха бачила риси свого сина в онукові.

І ось така зустріч, вони дивилися один на одного, один бачив минуле, а інший майбутнє.

– Я радий, Оксано, адже я люблю тебе всі ці роки. Я дуже хочу аби ти була щаслива.

– Я не заслуговую щастя після такого вчинку.

– Ні, заслуговуєш. Ти зробила набагато більше, ніж міг надіятися твій чоловік. Думаю, він цінував те, що ти для нього робила.

Його слова мене розчулили, бо Борис не цінував, я була наче винна в усьому, від того, що він не може помити тарілку до того, що людина створена такою.

Вадим мені показав, що я маю підтримку, як тільки захочу її. Він питався, як наш настрій, чого ми хочемо, куди хочемо поїхати на екскурсію, чим посмакувати, що купити.

Я не хвилювалася як добратися додому і чим заплатити, все взяв на себе він. Мені дуже сподобалося бути ніжною, доброю, чутливою. Дуже-дуже.

І він мене переконав у тому, щоб ми одружилися.

– Я не певна, що син називатиме тебе татом.

– Я буду дуже старатися, я все розумію, що ти не могла по-іншому. Дай нам шанс.

І я погодилася, ледве дочекалася, коли пройде рік. Але й тут маю знову перед свекрухою обов’язок – бути вірною, бо надто швидко я стала щасливою.

Як їй пояснити, що я чекала на таке щастя десять років? Як?

Автор Ксеня Ропота

Фото Ярослава Романюка