Навіть не знаю, чого Настя так вчинила, бо ми ніколи не розкошували, де на мою вчительську зарплату матимеш щось дороге і красиве. Звичайно, що старалася її одягати, бо ж дівчинка. Чоловік у мене на заводі працює, грошей теж не густо, бо інколи затримують, інколи знімають премію… Звичайна ми родина, добре, що хоч житло маємо своє, бо не знаю, якби й справилися.

Настя нам в очі казала, що ми їй не даємо того, що вона хоче. Я не розумію, чому мені не вдавалося їй пояснити, що жити треба по своїх можливостях. Коли поїхала вчитися, то я переживала за неї, як і кожна мама за своєю дитиною. Я би радо взяла якийсь підробіток, але робота в школі всі мої сили забирає, а ще ті вічні зошити, плани і поробки, то я ні на що не маю часу.

Вже й навчання вона закінчила і залишилася там працювати, знайшла собі хлопця і зустрічалася з ним кілька років. і ось вона сказала, що виходить заміж.

– Ми самі робимо весілля, бо ви ніколи б з татом мені на таке свято не назбирали з вашими зарплатами та й з вашим міщанським ставленням до всього. А так хоч побачите, як люди живуть!

Я зраділа, бо справді, заробили собі на весілля – то й робіть, так само як ми колись з чоловіком, хоч і одружилися студентами, але в батьків на весілля нічого не просили. Купили все на свої гроші, тоді ще треба було довідки брати і в спеціальний магазин ходити, щоб купити щось і на стіл і одягнутися. Такі були часи.

Так от, ми приїхали на весілля, приготували гарний подарунок і все пройшло просто на висоті. Настя була немов та королівна, вся гарна і пишна, стіл ломився від наїдків, тамада і музики були на висоті, я й справді ніколи на такому багатому весіллі не була. Та як так посудити, то я не дуже й була на весіллях, бо у мене родина маленька, як і в чоловіка.

Свати нам сподобалися і зять теж, раз на таке весілля зумів заробити. Я правда, не розчула, де саме він працює, бо мав би точно десь при газі бути.

На наступний день мене розбудив дзвінок доньки, вона була не просто роздратована:

– Нам негайно треба гроші, щоб розрахуватися за весілля!

– Але ми тобі вже дали, десять тисяч гривень дуже пристойна сума…

– Що?, – перебила вона мене, – Пристойна сума? Не сміши мене! Нам треба сто тисяч і то вже!

Виявилося, що вони в готелі при ресторані, прийшли менеджери і просять оплати. А у них не вистачає суми.

Одним словом, моя донька з чоловіком взяли позики, щоб зробити це весілля, а іншу частину вирішили оплатити з тих грошей. Які подарують гості.

А гості практично всі молоді, суми давали невеликі чи що, я вже не дуже розумію з її слів, одним словом, не вистачає сто тисяч.

– Доню, навіщо ти робила таке весілля, коли грошей не мала!

– Ой, мамо, не починай! Я раз в житті заміж виходжу і хотіла аби все було так, як я мріяла! І взагалі, то ви мали мені оплатити таке весілля, а не я мала брати позику! Через вас це й сталося.

І я, і мій чоловік дотримуємося думки, що не будемо брати ніякі позики, щоб допомогти молодій родині. Тим більше, що вже зять почав говорити, що раз така справа, то він не хоче з Настею жити, бо через неї він в такі борги вліз. Настя теж не хоче з ним жити, бо, на її думку, він не виправдав її сподівань. Я вже м’яту п’ю і натираюся, а як вийти з цієї ситуації – не знаю. Щоб ви порадили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота