– Тато тебе ростив та все життя на тебе працював. А ти отак йому на старості віддячуєш, – сміє казати мені тітка.

– Може, на вас мав робити, – кажу їй, – Я так само працюю для своїх дітей!

– То й тебе віддадуть в такий будинок?, – каже мені.

– Та хай віддають, бо я не хочу бути для них тягарем.

– То тато тобі тягар?, – ще й дивується тітка.

– А ви не бачите чи бачити не хочете?, – кажу я.

Хочеться все дуже детально прояснити, що він мені тепер справді тягар, бо він лежачий, а грошей аби йому забезпечити доглядальницю, я не маю. Я можу собі дозволити лише такий будинок і він, наголошую, не безкоштовний!

Чомусь в інших країнах такий досвід норма, але лише в нас батьки мають відомстити дітям, бо обходили їх та годували з ложечки. І байдуже. Що лиш в цей період починаєш жити для себе. Ні, все кидай і їдь в глухе село без зручностей, бо треба тата глядіти.

Так, я була одиначкою і тато все життя працював для того аби я вивчилася, а як інакше?

Якби я не мала професії, то як би я собі дала раду в житті?

Так, заробив мені на весілля. Бо така традиція – батьки молодої роблять весілля, а я виходила заміж не за тракториста, тому тішитися треба було.

Мій Вадим був майбутнім лікарем і це завдяки йому тепер я можу тата помістити в цей будинок, бо треба всюди мати зв’язки.

Ну то й що, що перші роки нашого шлюбу тато мені надсилав гроші? Всім молодим потрібна підтримка на початку – я теж своїм дітям даю гроші аби вони могли собі дозволити хоч якісь розваги, а не все телевізор та монітор екрану.

Далі тато вже не мав сили їздити на заробітки і я це розуміла, тому не вимагала якихось дорогих подарунків дітям, хоч батьки Вадима такі подарунки робили. Ні, я ні слова про це мамі не сказала, хоч вона могла сама бачити, з яким подарунком на день народження онука прийшли вони, а з яким батьки Вадима.

Хіба я їм не казала аби себе берегли? А вони залізли в господарку, яку не могли потягнути і я ще тому винна, бо мала з міста їхати картоплю садити. В мене її ніхто не їсть!

Так, м’ясо передавали, але скільки того було? Одне сало та все, що вони могли виростити. Я в магазині таку полядвицю куплю і ніхто з продавчинь не вимагатиме в мене їхати тих свиней годувати.

Ну. А далі було прогнозоване – мама захворіла і тягнула до останнього, щоб нікого не турбувати. І що – дотурбувалася! Від того тато зліг і все – одне лежить і друге лежить.

Я взяла відпустку і приїхала. І в очі сказала, чим їхня господарка для них обернулася – ось цим. Що заслужили – те й маєте!

Я що неправду сказала?

Я їх не заставляла до такого життя – це був їхній вибір. А тепер я маю з тим вибором щось робити.

Але я виходжу поганою донькою, бо роблю все так аби було мені зручно. А кому має бути зручно – вам? Аби ви раз в рік згадали мого тата і кивнули головою, що його добре донька доглядає, бо он як вся змарніла.

Не можу я його до себе взяти, бо у мене хата не розтягується і мені в трикімнатній квартирі ще бракувало лежачого.

Я його провідую раз в два тижні, привожу їсти, підгузки і ліки. На це йде просто купа грошей і це не враховуючи щомісячної плати.

А вона мені моралізує та в очі сміє казати, що я погана донька. Та я просто ідеальна донька і не кожна ще так на батька витратиться. А як порахувати, то я йому вже майже всі гроші вернула, що він в мене вклав. Так, що ми майже квити!

Фото Ярослава Романюка.