Тетяна Михайлівна сиділа на лавці за двором, чекаючи приїзду онуків. До зустрічі вона вже підготувалася: вставши рано-вранці, наварила й напекла різних “смаколиків”, знаючи, хто що найбільше любить.

Зять привезе їх лише на два тижні, а потім забере разом із новою дружиною на море.

Хоч два тижні спілкування для неї замало, але море — це чудово, сама вона там ніколи не була і вже не доведеться побувати. Усміхаючись своїм думкам, вона уявляла, як вони там плескатимуться у воді й бігатимуть наввипередки.

Та спогади все ж стерли посмішку з її обличчя, подвоївши сіточку зморшок біля очей, але сумувати їй не дала машина зятя, що з’явилася з-за повороту сусідньої вулиці.

Вискочивши з машини з вигуками: “Бабусю… бабусю… ми приїхали!” — однолітки Катя і Міша кинулися її обіймати, щиро притискаючись до неї. Тетяна Михайлівна не дозволила собі розчулитися й зуміла стримати сльози, що ось-ось мали виступити.

Ще чого, нова дружина зятя побачить і подумає: сидить тут, сльози пускає, ще й скаже, що з дітьми не впораюся, і зять не залишить їх, хай навіть на два тижні. Ні, цього не дочекаєтеся.

– Привіт, мамо… як ти тут… от привіз тобі, щоб не сумувала. З ними не засумуєш, повір, я знаю, що кажу, — нахилившись, Ігор обійняв її за плечі й по-родинному притулився щокою до її щоки.

– Та нормально… ще бігаю поки що… – відказала Тетяна Михайлівна й перевела погляд на машину, з якої виходила Зоя, тримаючи за руку півторарічного хлопчика.

Від напруги у неї навіть спина занила — дитина ж зовсім чужа, не рідна анітрохи, не те, що ці, її рідні й улюблені.

Це була їхня перша зустріч. Вона знала, що зять одружився, був у них із цього приводу розмова, але бачитися з його дружиною ще не доводилося.

Тетяна Михайлівна трохи розгубилася, забувши всі уроки підготовки до цієї зустрічі. Їй чомусь хотілося сподобатися молодій жінці, мовляв, нехай знає, яка вона, і що зять для неї як син — був, є і буде.

– Ану, дітвора, сіли на лавку… а то обсіли бабусю, як мухи пряник, – сміючись, Ігор присів поруч.

Зоя, не дійшовши до лави, зупинилася нерішуче, також трохи остерігаючись першої зустрічі.

А хлопчик, вирвавши свою руку з маминої, покрокував, косолаплячи, як ведмежа, прямо до неї. — “Ба-ба… ба-ба…” — обхопивши рученятами її ногу і старанно зазираючи їй в очі, він підіймав ніжку, намагаючись залізти їй на коліна.

Погляд малюка зачарував Тетяну Михайлівну, сковуючи всі її рухи, і вона, не відриваючись, дивилася в його оченята, які чомусь так нагадували їй очі покійної доньки.

… А тепер із самого початку… У її батьків було четверо дітей, чотири доньки, а синів чомусь Бог не дав.

Троє з них були красунями, усі в матір, і лише Тетяна була викапана бабуся Меланія, мама батька.

Така ж висока й кістлява, наче її тримали впроголодь, та ще й із довгим тонким носиком, з якого вона сама жартувала.

Правда, від таких жартів їй хотілося сплакнути, нарікаючи на свою зовнішність і долю. Соромлячись високого зросту, вона сутулилася, в молодості втягувала голову в плечі, а звикнувши, так і залишилася ходити з легким нахилом уперед.

Єдиною її перевагою було довге шовковисте волосся, якого не мали сестри, що викликало в них добру заздрість.

Тетяна ходила з подругами в клуб на танці чи коли привозили фільми, але поверталася додому майже завжди сама — подруги знаходили собі кавалерів, а на неї ніхто не звертав уваги.

Одного разу, йдучи самотньо додому, вона подумки вирішила, що в неї буде найкращий і найгарніший чоловік.

Вона ще покаже всім подругам, що щастя не лише в красі, а є й інші, надійніші й життєвіші фактори.

А восени в колгосп приїхала автоколона на збір зернових, як було щороку. Але цю осінь, Тетяна була впевнена, вона прихилить до себе серце найкращого і вийде за нього заміж.

У дівчат загорілися очі, не знали, яку сукню вдягти, щоб зачарувати жениха, усі перебирали в пошуках найкращого. Тільки Тетяна ходила, загадково усміхаючись своїм думкам, не дозволяючи нікому себе проводжати.

Не дозволяла, бо вже примітила того, кого сама собі обрала, і чекала зустрічі з ним.

Вона погарнішала від своїх думок, спина розпрямилася, змінивши ходу, стала ходити з розпущеним волоссям, заколюючи його збоку гарною брошкою. Усмішка прикрашала її обличчя, а очі, кольору яких раніше ніхто не помічав, світилися смарагдовим щастям.

Її обранець був високий, під стать їй, зростом, світле коротко підстрижене волосся нагадувало їй білого їжачка — бачила вона такого колись у журналі.

Тоді вона ще дуже здивувалася, мовляв, невже такі бувають.

А тепер твердо знала, що бувають, ось стоїть її “їжачок” біля радіоли, перебираючи платівки.

Знайшовши потрібну, він неквапливо замінив її і плавно опустив голку.

Улюблена мелодія бальзамом розлилася по її душі, вона обожнювала цю музику й слова цієї пісні. Поправивши спритним рухом ремінь, він попрямував через усе фойє прямо до неї.

– Дозвольте запросити… ви танцюєте… – і, не чекаючи відповіді, узяв її за руку.

– Так… я люблю цю музику… і танцювати люблю, – вона сміливо, наче знала його сто років, поклала руки йому на плечі.

Його звали Костею, і він був найгарнішим із усіх юнаків, що тоді приїхали, а може, їй лише так здавалося, і танцював він усі танці лише з нею. У розмові вони не підбирали чергових слів, не думали, що сказати, а розмовляли вільно, буденно.

Він багато жартував, уміло розповідав цікаві історії, а вона щиро сміялася якимось новим, щасливим сміхом.

Місяць пролетів непомітно, одним днем. Вони зустрічалися щодня, їм не було нудно удвох, але очікування розлуки дедалі частіше наповнювало смутком її зелені очі.

– Тетянко, – так він по-доброму називав її, – не сумуй… пам’ятай мої цілунки і чекай мене… тут служити залишилося зовсім трохи, якихось пів року… пролетять, і не помітиш… а я обов’язково приїду і заберу тебе до себе… знаєш, які в мене хороші батьки… усе в нас буде добре… ти тільки чекай.

“Мій рідненький, куди ж я тепер без тебе, прикипіла ж, як накип на чайнику,” – але так вона лише думала, а вголос сказати не могла, соромилася.

А одного дня Костя хрипко сказав: “Усе, Тетянко, мені бігти треба, мало не забув про справи…” – і пішов, не оглядаючись, а потім казав, що боявся оглянутися і знову повернутися до неї, боявся образити.

Листи від Кості приходили мало не щодня, а в них – великі плани на їхнє подальше життя, навіть імена дітей придумали: він для сина – Сергій, вона для доньки – Людмила.

Так усе й сталося, як вони планували. Відслуживши, Костя приїхав спочатку до неї, потім повіз до батьків, які радо її прийняли.

Справили весілля, тішилися первістком Сергійком, а потім Людмилка зʼявилася, і ніщо не віщувало негараздів, але щастя довгим не завжди вічним буває, як його не бережи.

Донки не стало раптово, можна й так сказати. На обурення фахівців, що пізно звернулися, вона лише безпорадно розкривала рота, намагаючись сказати, що вони й самі не знали.

Ігор, оформивши відпустку, ні на крок не відходив від неї, не довіряючи нікому, і весь догляд за донькою взяв на себе. Вона до глибини душі була вдячна за це зятю, бо донька навіть в останні миті, бачила лише любов і турботу.

За цей час Ігор став їй як син, та не як, а просто син, інакше вона його й не називала.

Втрата зблизила їх, а не віддалила, хоча буває й так: розбредаються родичі по своїх норах і переживають на самоті.

Яким же було її здивування, коли приблизно через пів року він заявив, що одружується з іншою жінкою.

Жив він із батьками, вони в усьому допомагали йому з дітьми, а влітку вона брала онуків до себе, бажаючи хоч якось притупити біль утрати, займаючись із ними.

Новина від зятя приголомшила її, вона навіть не знала, що відповісти, лише часто кліпала, проганяючи сльози, що набігли.

– Як же так, синку… адже лише пів року минуло… а в тебе вже інша… – вона ретельно добирала слова, намагаючись не наговорити зайвого і не образити зятя.

– Мамо… Зоя хороша жінка… ви познайомитеся, і ти сама все зрозумієш… – розхвилювавшись, Ігор хотів обійняти її, щоб заспокоїти, але вона відвернулася від його рук, демонструючи всім виглядом незгоду з ним.

Так вони вперше розійшлися в думках, сварка – не сварка, але відчуття відчуження й нерозуміння промайнуло між ними.

Ігор приїжджав, як і раніше, хоч тепер і не так часто, привозив дітей погостювати і трохи згодом приїжджав за ними, мотивуючи, що вони сумують за ним і їм без нього сумно.

“Ну аякже, – думала вона, – особливо чужій тітці сумно без моїх онуків… аякже… особливо їй…”

Черв’ячок, що засів у душі, підточував її, змушуючи вважати правдивими свої думки й розуміння того, що відбувається.

На запрошення на весільний вечір вона не відповіла, бо вважала це зрадою доньки й улюблених онуків.

Наступний рік спілкування минув між ними напружено, хоча вона старалася догодити зятю, як і раніше, бачачи відчай в його очах, але виходило “якось не дуже” чи “ну що ж я роблю”.

Потім усе якось згладилося: онуки приїжджали задоволені мамою Зоєю, так її ніхто не примушував називати, самі почали, видно, вона й справді не така вже й погана.

А там дідусь занедужав і зліг, дошкуляючи їй своїми розмовами про примирення, про те, щоб не залишилася одна, як вітер у полі, зі своїм упертим характером.

І що життя, мовляв, триває, і треба жити, а не накопичувати образи тягарем на старість.

Кілька днів поспіль ходила вона до доньки і розмовляла, просячи поради й правильного рішення.

А потім наснився їй сон, ніби йде Людочка під руку з молодою жінкою, і обидві такі веселі, щасливі, просто лише любуватися ними.

Зупинившись, не підходячи близько до неї, Людочка сказала, щоб вона не ображала нову маму її дітей, що вона сама дуже за ними сумує, але тут, мовляв, не можна за ними тужити, бо їм там, на землі, буде важко.

Та й їй тут не нудно, що скоро вона буде не одна, мовляв, батько прислав листа, що першим літаком вилітає до неї. Сказала — і зникла.

Різко прокинувшись від сну, вона схопилася, простягаючи руку до склянки з чаєм, що стояла на тумбочці про всяк випадок.

Випивши чай залпом, не відчуваючи ні запаху, ні смаку, вона знову лягла на подушки, переосмислюючи той сон.

Так і сталося: дід, протримався ще тиждень, полетів першим ранковим рейсом до доньки, залишивши її одну з усіма її набутими, нею ж створеними, проблемами.

Ігор тоді дуже допоміг із організацією церемонії, вона й досі йому вдячна, тут той віщий сон, та ще й страх за себе, що раптом і справді залишилася одна, зовсім її підкосили, і допомога Ігоря була дуже доречною.

Попрощатися з тестем він приїжджав лише з онуками, нової дружини не було, бо вона нещодавно подарувала зятю ще одного сина.

Потім, проводжаючи зятя й онуків додому, вона попросила в Ігоря пробачення, мовляв, не ображайся на неї, просто зрозумій, і наступного разу приїжджайте всі разом, вона буде тільки рада.

Тетяна готувалася до приїзду, чого вже приховувати, і так, і сяк перебирала слова, які скаже Зої. Ну, щось хороше вона скаже, тільки ось як узяти малого на руки – щось не відпустило з її душі, він міг би бути й доньчиним сином, якби не те “якби”.

А малюк, смішно чіпляючись за її коліна, враз переписав увесь її сценарій по-своєму.

– Ба… ба… баба… на… – діловито вмостившись, він розтиснув свій кулачок і простягнув до неї рученя з розкришеною печинькою.

Підхопивши його на руки, у пориві ніжності притискаючи до себе, Тетяна дала волю новим словам, зовсім не за придуманим задумом, а тим, що лилися з душі, очищаючи її й омолоджуючи.

– Та що ж ми розсілися й сидимо… Зоя, дітки… синку, проходьте у двір… там під яблунею стіл накритий, і холоне ж, мабуть, усе… проходьте… проходьте…