«Чому це сталося зі мною?», — слова рикошетили від стін і падали на схилену голову чоловіка.

Квартира зустріла Дмитра запахом застояного пилу та забутого в кутку сухого вазона, від якого лишилося тільки коричневе бадилля. Сергій, старий шкільний товариш, віддаючи ключі, лише знизав плечима: «Там порожньо, Дмитре. Ми все вивезли, готуємо до продажу. Тільки на кухні стіл та розкладушка в кімнаті. Впевнений, що не хочеш до нас? Юля приготує вечерю, посидимо». Дмитро відмовився. Йому потрібно було саме це — порожнеча, де можна було б почути власні думки.

Він підійшов до вікна. За двадцять вісім років двір став чужим. Замість кривої старої верби, під якою він колись чекав Оксану зі школи, тепер стояла залізна конструкція з яскравими тренажерами. Він згадав, як Оксана тоді, у дев’ятому класі, поправляла свій червоний шарф і сміялася, що в нього знову розв’язані шнурки. Вони пройшли разом усе: студентські гуртожитки з однією сковорідкою на чотирьох, першу орендовану квартиру, появу старшої доньки, коли Дмитро бігав під вікна пологового з плакатом. Потім була криза, він втратив роботу в банку, три місяці просто лежав на дивані, втупившись у стелю, а Оксана в цей час брала додаткові зміни в аптеці, вечорами ще щось фасувала і жодного разу не дорікнула. Казала тільки: «Відпочинь, Дмитре, ти просто перегорів, усе налагодиться».

І воно налагодилося. Навіть занадто.

Дмитро пройшов на кухню. На старій плиті стояв синій емальований чайник із пластиковим свистком. Він налив води, чиркнув сірником.

— Як же я так усе розвалив? — сказав він вголос. Власний голос здався йому чужим. — Ну от як? Чого мені не вистачало?

Він згадав, як усе почалося три роки тому. Постійні відрядження, нові проєкти, вечірки з колегами. Там з’явилася Христина. Вона була на дванадцять років молодша, працювала в рекламному відділі й завжди мала такий вигляд, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу. Спочатку це був просто флірт біля кавомашини, потім спільні ланчі. Христина не говорила про рахунки за комуналку, про те, що молодшій доньці треба купити нові чоботи, чи про те, що в мами знову підскочив тиск. Вона говорила про виставки, нові бари й поїздки в гори.

Коли Дмитро переїхав до Христини, йому здавалося, що він скинув із плечей важкий старий кожух. Але «рай» виявився дуже специфічним місцем.

Побут із Христиною став для нього щоденним іспитом, який він постійно провалював. Дмитро згадав їхній звичайний похід у супермаркет у суботу.

— Дмитре, ти знову взяв це дешеве молоко? — Христина гидливо відставила пакет убік. — Ми ж домовлялися, що купуємо тільки органічне, у склі. Ти взагалі не дбаєш про те, що ми їмо?

— Христино, це молоко коштує втричі дорожче, а на смак таке саме. Нам ще за оренду квартири платити через тиждень.

— Ой, не починай оці свої старечі розмови про економію. Якщо ми будемо так мислити, то ніколи не вийдемо на новий рівень. І візьми он ту пасту з трюфелем, вона була в останньому огляді фуд-блогера, якого я читаю.

Вечори теж перестали бути затишними. Дмитро хотів просто подивитися новини або якийсь старий детектив, але Христина мала інший план.

— Знову ці твої нудні загадки? — вона вихоплювала пульт. — Давай подивимося серіал про дизайнерів у Нью-Йорку. Або краще підемо в «Арт-хаус», там сьогодні прем’єра короткометражок. Не можна ж бути таким обмеженим.

Він ішов з нею, сидів у темній залі, намагаючись зрозуміти глибокий сенс розмитих кадрів, а в голові рахував, скільки грошей вони знову витратили на квитки та напої після сеансу. Христина ніколи не готувала. Кухня в її квартирі була ідеальним виставковим залом із дорогою кавомашиною та порожнім холодильником.

— Навіщо переводити продукти й час, якщо можна замовити доставку? — дивувалася вона. — Я хочу насолоджуватися життям, а не стояти біля плити.

Дмитро згадував борщ Оксани, запах домашніх котлет і те, як вони разом ліпили пельмені на вихідних, обговорюючи все на світі. З Христиною розмови зводилися до її бажань.

— Мені потрібен новий телефон, — заявила вона якось вранці, роздивляючись своє відображення у дзеркалі. — Мій вже морально застарів. Усі подруги з новими моделями, а я як бідна родичка.

— Ми ж тільки два місяці тому купили тобі сумку, про яку ти мріяла, — спробував заперечити Дмитро.

— Ну то була сумка, а це засіб зв’язку. Ти що, хочеш, щоб мені було соромно дістати його в кафе? Якщо ти мене любиш, ти знайдеш можливість.

Найгіршим було ставлення до його дітей. Коли Дмитро сказав, що хоче на Новий рік подарувати молодшій доньці, десятирічній Марії, хороший смартфон, бо її старий постійно глючив, Христина влаштувала справжню істерику.

— А нічого, що ми збиралися поїхати на святковий вікенд у Карпати? — кричала вона, кидаючи косметичку на столик. — Ти витрачаєш купу грошей на дитину, яка навіть не хоче з тобою розмовляти! Вона просто використовує тебе як гаманець. І твоя колишня тільки й чекає, щоб витягнути з тебе більше. Ти маєш думати про нашу сім’ю, про наше майбутнє!

— Христино, це моя донька. Її десять. Який гаманець? — Дмитро відчув, як усередині щось обривається.

— Ой, не треба цих емоцій. Вибирай: або ми їдемо відпочивати, або ти купуєш свій подарунок і сидиш тут сам.

Дмитро тоді нічого не відповів. Він просто мовчки зібрав невелику сумку і вийшов. Христина навіть не відірвалася від дзеркала, впевнена, що він повернеться за годину з вибаченнями та квітами.

Чайник на плиті тонко засвистів, переходячи на високу ноту. Дмитро вимкнув газ і налив окріп у стару чашку, яку знайшов у шафці. Вона була з щербинкою на краєчку.

— Ти повний дурень, Дмитре, — сказав він порожній кухні. — Мама мала рацію. Вона ж тоді так і сказала по телефону: «Сину, ти без Оксани — нуль. А ця жінка… вона просто прийшла на все готове і з’їсть тебе, як десерт, а потім виплюне кісточку».

Він пам’ятав, як тоді розлютився на матір. Навіть не привітав її з днем народження того року, бо вона відмовилася приймати Христину. Тепер сором палив груди сильніше за гарячий чай.

— Що я накоїв… Марійка мене забуває, старша, Юля, навіть слухавку не бере. Оксана… вона ж стільки терпіла. Мої запізнення, мій холодний тон, коли я намагався виправдати свою зраду якимись вигаданими претензіями до неї. Казав, що вона стала нудною, що вона тільки про побут і думає. А хто цей побут тримав на собі, поки я «шукав кохання»?

Він сів на табуретку. Холод квартири пробирав до кісток, але йому не хотілося вдягати куртку. Цей холод був правильним, він відповідав тому, що було всередині.

— Господи, якщо ти мене чуєш… ну як мені тепер бути? — він закрив обличчя руками. — Я ж її люблю. Весь цей час любив тільки її, просто заховався в якусь ілюзію, як підліток. Мені п’ятдесят років, а я поводився як дурень, якому вперше посміхнулася гарна дівчина.

Він згадав весілля Юлі, старшої доньки. Це було незадовго до його відходу. Вони з Оксаною танцювали вальс, який спеціально розучували три місяці. Він тоді тримав її за руку і відчував такий спокій, таку впевненість, що вони разом до самого кінця. І як він міг це все обміняти на суперечки про марку молока?

Дмитро дістав телефон. Екран світився в темряві кухні. Було кілька пропущених від Христини та повідомлення: «Ти де застряг? Я забронювала столик на восьму, не забудь перекинути мені гроші на карту».

Він заблокував її номер. Просто, без пояснень.

Потім відкрив чат з Оксаною. Остання переписка була сухою: «Марії потрібні гроші на репетитора з англійської». «Переказав». «Дякую».

Він почав писати, стирати й знову писати. Руки трохи тремтіли.

«Оксано, я знаю, що немає таких слів, які б усе виправили. Я зараз у порожній квартирі Сергія, сиджу на кухні й розумію, що я зруйнував усе найдорожче, що в мене було. Я був сліпим. Мені страшенно соромно перед тобою і перед дівчатами. Я не прошу мене вибачати зараз, я просто хочу, щоб ти знала: я все усвідомив. Ви — моє життя. Чи можу я хоча б привезти Марійці подарунок і просто побачити вас на хвилину? Я готовий зробити все, що ти скажеш».

Він натиснув «відправити» і відклав телефон на стіл. Хвилини тяглися як години. Дмитро дивився у вікно на нічний двір, де під ліхтарем кружляв рідкий сніг.

Телефон вібрував на столі. Дмитро затамував подих.

«Марійка дуже чекала на тебе вчора. Ми вдома. Приїжджай, якщо дійсно хочеш поговорити».

Дмитро встав, вилив недопитий чай у мийку. Він швидко зібрав сумку, перевірив, чи вимкнув газ. У коридорі він затримався біля дзеркала. На нього дивився чоловік із втомленими очима, але вперше за останні три роки він бачив у цьому дзеркалі себе, а не якусь розмиту копію.

Він вийшов з квартири, замкнув двері й збіг сходами, не чекаючи ліфта. На вулиці морозне повітря вдарило в обличя, але йому стало легше дихати. Він знав, що попереду буде дуже важка розмова, що доньки не кинуться йому на шию одразу, що Оксані знадобляться місяці, а може, й роки, щоб знову почати йому довіряти. Але він був готовий.

Він сів у машину, завів мотор і поїхав у бік свого справжнього дому. На задньому сидінні лежала коробка з новим телефоном для Марійки, а в голові крутилася лише одна думка — встигнути до того, як вони ляжуть спати. Потрібно було просто почати звичайну, буденну розмову, просто запитати, як пройшов день і чи не треба чогось допомогти по дому.