З роками приходить мудрість, але не приходить прощення і моя історія про це – я дуже згрішила перед однією людиною просто тому, що заздрила.

Коли мені молодій спеціалістці дали квартиру, як і моїм сусідам, то одразу захотілося всім перезнайомитися та чи не породичатися. Поговорила я з усіма і домовилися, що зустрінемося у моїй двокімнатній квартирі ввечері і всі відсвяткуємо та перезнайомимося.

На поверсі було п’ять квартир і п’ять родин. Я була майже розлучена, але заради отримання квартири трохи цей процес затягнула і зв’язки зробили своє – мені бездітній дали двокімнатну квартиру!

Стіл був з того, що можна зробити нашвидкуруч – вареної картоплі та оселедця, канапки з сирком і шпротами, квашена капуста і напитки.

Щось більше приготувати. То треба знаєте коли було з роботи прийти і яку чергу відстояти? І так був королівським!

Ми перезнайомилися і моїми сусідами виявилася пара молодих батьків, які просто світилися від щастя. Звичайно, чоловікові було чого радіти. Бо його дружина була такою гарною, немов фея, розумієте? Я ніколи ні до, ні після того не зустрічала людей, які випромінювали таку любов, світло, щастя…

Чоловік був звичайнісіньким, я б на такого й не глянула, ні краси, ні якоїсь харизми, ні характеру.

Звали їх Марина та Степан. І саме їм я зруйнувала життя.

Так от, звичайнісінька пара, якби не ота Маринина сяюча усмішка і безмежне щастя. Але я собі тоді подумала, що погляну на них через рік, коли діти і побут це все з’їдять без останку, отоді я побачу, яка та Марина сяюча красуня.

Тобто, цікавили вони мене ще менше, ніж мій колишній. Я працювала і просто жила і не звертала більше уваги на сусідів.

Аж якось Марина постукала в мої двері і попросила посидіти зі старшеньким, бо вони мали кудись йти, на чиєсь святкування, а дитину ну от нема на кого лишити, а з собою ж не візьмеш.

Вона була така ж красива, зауважила я і відмовила б, бо я дітей не дуже люблю, але чомусь згодилася, от найшло щось.

Дитина заснула у мене на ліжку і я вперше з якоюсь тугою дивилася на ці маленькі рученьки і смішні кучерики. Степан переніс малого додому, а Марина дуже мені дякувала, я лиш відмахнулася – чим вона мені може віддячити?

Через якийсь час вона знову постукала до мене і принесла мені шматок торта.

– Сама спекла, це тобі.

– Я не дуже люблю солодке, – відмовилася я, – краще віддай дитині.

– О. Сергійко й так пів торта вже уплів, так що ледве вирвала для тебе. Він його не облизував, клянуся, то я так перемастила невдало, – наполягала вона.

Я взяла той шматок і запросила її на чай, ніби як для пристойності. Вона пила чай на моїй кухні і щебетала про свого Степанка і Сергійка…

– Слухай, я ніяк не зрозумію, чому ти обрала Степана? Ви ж абсолютно не підходите один одному.

– Бо люблю, – так просто відповіла вона, що я аж очі витріщила.

Як його можна любити? За що?

З того часу я почала уважніше придивлятися до цього чоловіка, старалася щось в ньому розгледіти, щось таке, що бачить лише вона. Абсолютно нічого!

Вони в чергове залишили на мене малого, я вже й звикла, що цей кучерясик почувається у мене, як у дома, він мене навіть смішив.

Проте, Степан вернувся сам і сказав, що Марина побуде в своєї мами, бо скоро знову в пологовий і вона хотіла побути довше.

– О, то вона там піде в відрив, – пожартувала я, – Нам треба теж трохи посвяткувати. Приходь, як вкладеш малого спати.

Він прийшов.

Ми святкували.

Марина вернулася першим рейсом і побачила, що Степан виходить від мене.

Її відвезли в лікарню і дитинка з’явилася на світ передчасно.

Я не знаю, що було далі, бо просто втекла. Я не хотіла бачити чи сяє вона ще.

Фото Ярослава Романюка.