— Доброго ранку, дівчатка, як спали? — щоранку, входячи в палату, питав лікар Ігор Сергійович.

А дівчатка, їх четверо в палаті, переважно у віці за п’ятдесят, усміхалися і дружно віталися. Я також лежала в цій палаті, але посміхалася дуже рідко. Мені п’ятдесят років, ніби ще й не стара, просто жінка середнього віку. До мене вже тиждень ніхто не приходив і не дзвонив. Я потрапила сюди, бо прихопило серце. Нерви.

Ми цілими днями лежали без діла, і, звісно, розмовляли, ділилися своїми радощами та смутками. Я намагалася мовчати, бо мені було соромно.

Два дні тому до нас поступила жінка, шістдесяти двох років, добродушна та товариська.

— Здрастуйте, мене звати Алла, житимемо разом найближчим часом, — сказала вона.

Я сумно назвала своє ім’я — Віра — та лежала, дивлячись у вікно. Алла спостерігала два дні, а потім не витримала.

— Віро, я ось дивлюсь, якийсь сум не залишає вас? Щось сталося?

Я зітхнула і промовила тихо:

— Ну, навіщо вам мої проблеми? Мені навпаки здається, що не можна свої турботи та проблеми на інших перекладати. Хай буде як буде.

— Це ви дарма так думаєте. Ми можемо вам щось порадити, всі ми тут із багатим життєвим досвідом, — наполягала вона.

Поступово Алла розговорила мене, і я вже навіть посміхалася. Але коли вона спитала про дітей, я знову замовкла. Тоді я випила води, трохи заспокоїлася і почала розповідати. Я не хотіла зізнаватися, що таку дурницю зробила, але слова самі виривалися.

— У мене один син, невістка та онук.

Якось син із невісткою прийшли до мене в гості та дуже наполягали, щоб я продала свою двокімнатну квартиру. «Мамо, давай продамо твою та нашу квартири. Потім купимо в новобудові велику квартиру. Житимеш із нами, разом нам буде веселіше,» — казав син. Він із невісткою так радісно описували наше майбутнє життя, що я не витримала. Я погодилася. Адже дітям хочеться комфортно жити.

Ми продали мою квартиру, їхню, додали ще трохи грошей і купили велику, світлу. А потім я зрозуміла, яку ж помилку зробила у своєму житті.

Найгірше було, коли вони сварилися. Невістка дуже марнотратна і погана господиня, а син терпів. Але я не могла мовчати. Коли вони сварилися, я завжди ставала на бік сина, захищаючи його від її марнотратства. Але вони, звісно, через годину вже й помирилися. І тоді син приходив до мене і сварився на мене, що я погане кажу на його дружину.

Я не витримала. Не витримали в мене нерви і я опинилася тут. Серце схопило так, що ледве вижила. А як повертатися додому – не знаю.

У палаті довго стояла тиша. Потім Алла обійняла мене і сказала: «Не хвилюйся, щось придумаємо».

Жінки заговорили, почали розповідати, як їхні діти вмовляли на подібне, але вони не погодилися.

— Молодець, правильно зробила, мудро вчинила, — говорили ми Риті, яка розповіла, як відмовила синові, який хотів, щоб вона продала квартиру.

— Тепер маю свій куток. Мені добре і спокійно, приїду в гості, погостюю і назад у своє гніздо, — казала Зінаїда.

Я слухала і розуміла, як помилилася.

— І справді, дівчатка, як чудово послухати ваші поради мудрі та своєчасні. Алло, ти мені подобаєшся, наважуся я, напевно, на твою пропозицію.

Алла до того запропонувала мені після виписки пожити в неї, поки я не наважуся на щось своє.

— Так, Віро, слухай мене, — сказала вона тоді. — Тобі лише п’ятдесят років! Або ти поїдеш зі мною жити, або поїдь за кордон та зароби на власне житло! У мене багато знайомих, моя кума в Італії…

Я так і зробила. Трохи пожила в Алли, зібрала документи і поїхала до Італії. Я знайшла роботу, доглядала стареньких, важко працювала, але вперше за багато років відчувала себе господинею свого життя.

Я працювала три роки. Дітям не дзвонила, але вони якось дізналися, що я в Італії. І вирішили приїхати у відпустку.

Вони приїхали. І всю відпустку вони гуляли на мої гроші — ресторани, подарунки онукові, поїздки. Я була втомлена, але рада їх бачити.

Коли прийшов час платити за оренду будинка, який я знімала, я сказала синові, що грошей обмаль і нам треба економити.

— Мамо, ти ж тут гроші лопатою гребеш! — ображено сказав син.

А невістка, дивлячись мені прямо в очі, добила:

— А ти не забула? Тобі ніхто не подасть ложку води на схилі років. Ти тут одна, а ми далеко!

Вони образилися і поїхали.

Я стояла посеред чужого будинку, який сама оплачувала, і вперше відчувала не біль, а рішучість. Вони образилися, бо я попросила їх заплатити за себе? Значить, це не моя сім’я.

Тепер я точно знала, що ложку води мені не подадуть, навіть якщо я віддам їм останнє. Я тепер збираю гроші на своє, маленьке, але власне житло.

Я ціную своїх новопридбаних знайомих — Аллу та інших жінок. А син із невісткою не дзвонять і не цікавляться, де я і що я.