З одного боку бавитися зі старенькими ще той клопіт, бо гірше малих дітей, а з другого – робота біля хати, можна зранку прийти все зробити і цілий день маєш вільним.

Але я й не думала, що ця неосвічена стара жінка має такий розум і душу…

Її всі звали Доня, хоч вона й хрещена Євдокія, але в селі все спрощується, навіть почуття, тому що говорити про ім’я?

Тяжка праця змінює людей, вони хочуть поїсти і відпочити, залізти в телевізор чи телефон, обмотати заляпані ноги в якусь шмату і просто заснути…

І ось ця жінка, яка стільки прожила і стільки бачила – вона геть інша.

Спочатку мене дратувало, що баба наказала перепрати всі її рушники, що вже й заржавіли в місцях, де були прибиті цвяхами.

– Бабо, та вони розлізуться в воді від старості!, – кричу їй я на вухо, бо вона геть не чує.

– Добре, добре, – каже вона, – Висушиш і попрасуєш, бо в мене нема праски.

Але й хитра баба, сто років на носі, а зір мов у сокола:

– Та вже як рушники зняла, то й хату побілиш, як добра ґаздиня, – каже мені.

Ну, знаєте, я так і думала, що вона це скаже, бо у нас так є – рушники зняла, рахуй вже хату білиш, бо там сліди полишалися, павуків полякати треба та сліди від мух замалювати.

– Може, вам ще й двері помалювати?, – питаю отак сміло, а вона й такає!

– Помалюй, дитино, помалюй, бо як то хата білена, а двері старі?

Зрозуміла я, що в баби не порачкуєш і взялася до роботи.

Вже в хатці, як у вінку, свіжо – аж дихати краще. Як тут баба прислала.

– Ви мені, – кажу, – не надумайте тут богу духу віддати! Я не для того стільки працювала!

– А для чого ж тоді?, – так просто питає баба.

Лежить вона та лежить, а потім мені й каже:

– Принеси мені з Полякової криниці води, дитино.

Ще я буду в кінець вулиці йти. Принесла з її і дала пити, а вона як розплачеться.

– Я хочу востаннє з неї напитися, бог тобі заплатить!

Пішла я в кінець вулиці, думаю, що тої криниці вже й нема, бо стежка заросла, кручуся і не знаю як зайти. Як тут жінка мене побачила з одної хати та питає, що я хочу.

– О, то тобі треба зайти на обору Марії, вони собі ту криницю бетоном накрили, тепер вже люди з неї не п’ють…

Я й туди, – така й така справа, хоче Доня води – дайте. Як це зачула їхня баба, мало не донина однолітка, то й каже:

– О, то вона ще жива… Жила вона тут, коло криниці, то й звикла до цієї води. Мати їх бувало перуть то її й посилають за водою, як найстаршу… Що то значить, дитинство – всім любе.

Набрала я води та до баби, а та п’є і плаче.

– Найдобріша вода в цілому світі, я ще її джерельцем пам’ятаю – треба було нахилятися і руками черпати. А вода холодна-холодна, аж кістки ломить. То мене Степан напував і казав, що вода зовсім тепла…

Степан і освідчився там, біля криниці, а перед самим весіллям заслаб…

– Та вода кості ломить і його зломила…

Доня стала вічною нареченою і все життя пам’ятала лиш свою першу щиру любов, яка черпала для неї воду і живила її душу всі ці довгі одинокі роки.

– Вже йду, Степанку, вже йду, – казала вона…

На ранок її не стало. На скромній панахиді було зовсім мало людей, бо родичів у жінки не було. Про неї мало хто й міг щось сказати – жила та й жила, але я ридала, мов за рідною.

Невже таке щире серце, таку відданість, таку вірність нема кому й добрим словом провести в останню дорогу?

Фото Ярослава Романюка.