Михайло стояв біля вікна й дивився, як син намагається завести трактор. Старий трактор пихкав, викидав сизий дим, але не схоплював. Раніше Михайло вискочив би на подвір’я, відібрав би ключі й сам усе налаштував за п’ять хвилин. А тепер він просто тримався рукою за підвіконня, бо навіть від тривалого стояння починали нити коліна і з’являлася якась дивна, липка слабкість у всьому тілі.

Йому ледь пішло за шістдесят. Батько його, покійний нині, до вісімдесяти п’яти років сам косив траву за стайнею, а мати ще довше прожила, маючи до останніх днів такий чіткий голос, що її чули через три хати. Михайло завжди думав, що успадкував їхню породу. Виявилося, що ні. Кілька тижнів тому в міській лікарні чоловік у білому халаті довго дивився в якісь папери, а потім сказав, що прогнози погані. Прямо так і заявив, без зайвих церемоній: добре, якщо до осені протягне, але треба бути готовим до всього вже зараз.

Михайло тоді нічого не відповів. Сів у машину до сина, доїхав мовчки додому, а наступного дня почав помічати, скільки всього він накопичив за життя. Будинок був найбільшим на всій вулиці — два поверхи, обкладені якісною цеглою, високий паркан, великий гараж. Поруч стояв старий під навісом і новий трактор, у загороді ходили підсвинки, а за хатою розстилався величезний сад, де дерева цього року зацвіли так рясно, наче знущалися з господарської немочі. Грошей на книжці та в заначці вистачало із запасом, але зараз від них не було жодної користі.

Він повільно вийшов на ґанок, тримаючись за одвірок. Сонце світило вже по-весняному тепло, бджоли гули над головою в гілках старої груші. Михайло дійшов до дерев’яної лави під розлогою яблунею, яку колись сам і садив, і важко сів. В голові крутилися спогади, один гірший за інший. Він згадував, як минулого року сусідські хлопчаки перелізли через огорожу, щоб нарвати перших напівзелених плодів. Михайло тоді обіцяв випустити з ланцюга пса.

Діти розбіглися, перелякані, а фрукти потім просто падали на траву, гнили, і він вивозив їх тачками до гнійної ями, бо нікому було їсти.

— Тепер би не кричав, — тихо пробурчав Михайло собі під ніс, дивлячись на білі пелюстки, що падали на його старі сукняні штани. — Нехай би обривали все під чисту. Навіщо воно тепер тут гнитиме?

Він згадав сусідську межу. Десять років тому вони з Миколою, який жив через паркан, посварилися через тридцять сантиметрів землі під сіткою. Справа дійшла до суду, хоча ділити там не було чого — звичайна бур’яниста смуга. Відтоді вони не розмовляли. Коли зустрічалися на дорозі, Михайло просто відвертав голову, наче там порожнє місце. Микола спочатку пробував заговорити, підходив на свята, коли всі виходили на вулицю, але Михайло демонструтивно зачиняв хвіртку. Зараз ця суперечка здавалася такою дурницею, що всередині все стискалося від сорому.

Михайло ніколи ні з ким не говорив про свою першу дружину, Надію. Вони прожили разом зовсім трохи — близько чотирьох років. Надія була з бідної родини з дальнього хутора, але мала таку легку вдачу, що в селі її любили всі. Але матері Михайла вона не впала в око з першого ж дня.

Мати була жінкою суворою, тримала весь дім у кулаці й вважала, що її єдиний син вартий кращої партії — якоїсь заможної дівчини з районного центру. Вона щодня знаходила привід для зауважень. То Надія суп занадто рідкий зварила, то пиріг у печі підгорів, то вона занадто голосно сміялася на вулиці, коли повз проходили чужі чоловіки.

— Подивися на неї, — виговорювала мати Михайлові вечорами на кухні, коли Надія йшла поратися до хліва. — Вона ж зовсім не вміє хазяйнувати. Тільки очима туди-сюди водить та з кожним зустрічним ляси точить.

Коли в них з’явилася донька, яку назвали Оксаною, мати навіть до колиски не підійшла. Оглянула дитину здалеку і тільки губами зневажливо сіпнула:

— Зовсім на наших не схожа. Очі якісь світлі. Виросте такою ж легковажною, як її мати.

Михайло намагався тоді заступитися за дружину:
— Мамо, ну що ви таке кажете? Надія ж слова поганого вам не сказала, зранку до ночі на ногах, і хата вимита, і на городі лад. Чим вона вам не вгодила?

— Ти ще молодий і наївний, — відрізала мати. — Не бачиш, що вона тобою крутить, як хоче.

Батько Михайла, навпаки, Надію жалів. Він часто приносив малій Оксані якісь цукерки, коли повертався з роботи, намагався втихомирити дружину, коли та починала казати за немитий посуд. Але мати була сильнішою характером, і її слова перемагали будь-які аргументи.

Коли Оксані виповнилося два роки, Надія не витримала. Вона зібрала одну невелику валізу з дитячими речами, забрала доньку й пішла пішки до своїх батьків у сусіднє село. Вона навіть не вимагала від Михайла грошей аби її тільки залишили в спокої. Кілька разів Михайло, користуючись тим, що мати поїхала в місто по товари, їздив туди. Він бачив доньку, тримав її на руках, лишав на столі якісь карбованці. Але знайшлися люди, які розказали про ці візити матері.

Вдома в той же вечір зчинився страшний галас. Мати хапалася за лівий бік, сідала на підлогу й вимагала викликати голову сільради. Михайло злякався. Після того він більше нікуди не їздив. За кілька років Надія разом із батьками та малою Оксаною взагалі виїхали звідти — їм у спадок від якоїсь далекої родички дісталася стара квартира на окраїні обласного центру. Зв’язок обірвався остаточно.

Другий шлюб Михайла був повністю спланований його матір’ю. Вона сама знайшла йому наречену — Олену. Дівчина була з непростої родини: її батько працював у районному управлінні постачання, мав зв’язки, міг дістати дефіцитні будматеріали чи запчастини до техніки. Саму Олену в селі хлопці обходили десятою дорогою. Вона була похмурою, ніколи ні з ким не ділилася нічим, розмовляла крізь зуби і вважала всіх навколо нижчими за себе.

Михайло пішов жити до неї, бо Олена була єдиною дитиною в батьків, і вони мали великий будинок біля залізничної станції. Мати Михайла спочатку раділа, що син тепер «пристроєний», але молода невістка швидко показала свій характер. Переїжджати до свекрухи вона відмовилася навідріз, а коли мати приїхала до них у гості й спробувала по-старому повчати, як правильно закривати огірки на зиму, Олена просто поставила перед нею порожню чашку й сказала:

— Якщо вам щось тут не подобається, можете більше не приїжджати. У мене свій порядок, і міняти його під ваші смаки я не збираюся.

Мати тоді вперше в житті промовчала, повернулася додому й більше до них не лізла.

Поступово Михайло помітив, як сам став іншим. Спільне життя з Оленою навчило його рахувати кожну копійку. Вони перестали кликати до хати кумів, не ходили на весілля чи хрестини до сусідів, бо це вимагало витрат на подарунки.

Старі друзі Михайла спочатку ображалися, пробували заходити, але Олена навіть не пропонувала їм сісти, і вони перестали йти. Михайло почав часто сваритися з власною матір’ю, коли та просила грошей на дрова чи ліки. Він казав, що сам важко працює, а вона тільки вимагає.

Сина Михайло хотів назвати його на честь свого батька — Іваном.

— Буде Степан, — коротко кинула Олена, загортаючи малого в ковдру. — Як мій батько. Він нам із хатою допоміг, і з машиною допоможе. А твої батьки нічого не дали.

Михайло не став сперечатися.

Степан ріс точним відображенням своєї матері. Він був упертим, ніколи ні з ким не ділився іграшками в дворі, а коли пішов до школи, постійно влаштовував суперечки. Михайлові мало не щомісяця доводилося ходити до школи, купувати нове скло для розбитих вікон у коридорі чи ремонтувати поламані сином парти.

Один-єдиний раз Михайло за вечерею згадав про свою першу доньку Оксану. Він просто зауважив, що вона, мабуть, уже закінчила школу. Олена з гуркотом поставила тарілку на стіл:

— Якщо я ще хоч раз почую в цьому домі про неї, збираєш речі й ідеш на всі чотири сторони. У тебе є один син, і більше нікого знати ти не повинен.

Михайло замовк. І не згадував про це майже тридцять років. Аж поки хвороба не притисла його так, що ночами він не міг спати від думок про минуле. Він раптом чітко зрозумів, що вчинив неправильно. Що Надія й Оксана ні в чому не винні, а він залишив їх через власне боягузтво. Через знайомих, потай від дружини й сина, він зумів дізнатися телефон Оксани та її теперішню адресу в місті. Проте сам зателефонувати так і не наважився — боявся почути у відповідь короткі гудки або справедливі звинувачення.

Перед самим початком літа Михайлові стало зовсім важко. Він уже майже не вставав із ліжка, лише зрідка виходив на веранду. Степан приїхав з міста на вихідні, щоб забрати дещо з інструментів для свого автомобіля. Михайло покликав його до себе в кімнату, витягнув з-під матраца невеликий клаптик паперу, на якому олівцем було написано номер телефону.

— Степане, послухай мене уважно, — тихо сказав батько, важко дихаючи. — Візьми цей папірець і сховай у гаманець. Тільки не загуби. Коли мене не стане… ну, ти розумієш… зателефонуй за цим номером. Попроси Оксану. Це твоя сестра. Старша. Вона живе в місті. Скажи їй, що батько помер, і що я дуже хотів, аби вона приїхала на похорон. Обіцяй мені, що зробиш це. Якщо вона не схоче приїхати — нехай, я сам винен, але ти мусиш повідомити.

Степан узяв папірець, покрутив у руках і сховав до кишені куртки.

— Добре, тату, я зрозумів. Не хвилюйся ти так, лежи спокійно.

Через два дні Михайла не стало. На похорон зібралося небагато людей — прийшли тільки найближчі родичі та кілька сусідів, з якими Михайло встиг помиритися перед самою смертю. Напередодні він таки покликав Миколу через паркан, вони постояли хвилин десять на межі, потисли один одному руки й більше не згадували про ті тридцять сантиметрів землі.

Степан стояв біля труни на цвинтарі й думав про той папірець, що лежав у нього в кишені. Олена, його мати, плакала біля могили, а Степан прораховував ситуацію. «Якщо я зараз зателефоную цій Оксані, — думав він, — вона приїде. Побачить хату, дві машини, трактор, землю. Вона ж за законом теж донька. Почне вимагати свою частку спадщини. А в мене самого двоє дітей, дружина зараз сидить удома, не працює, грошей вічно не вистачає. Навіщо мені ділити те, що ми з батьком роками збирали?»

Він вирішив нікому нічого не казати. Папірець із номером телефону того ж вечора згорів у грубці разом зі старим сміттям. Степан заспокоював себе тим, що ніхто, крім нього й покійного батька, про цю розмову не знав, а отже, й винних немає.

Минув рік. Життя в селі йшло своїм звичаєм. Настало літо, і яблуні в саду Михайла знову рясно вкрилися плодами. Вони були ще зеленими, твердими й кислими, але дітей це ніколи не зупиняло. Двоє дітей Степана — син Дмитро та донька Ганнуся — разом із трьома сусідськими хлопцями гралися на подвір’ї. Потім вони всі разом залізли на ту саму велику яблуню під якою колись любив сидіти старий Михайло.

Степан вийшов на ґанок з інструментами, збираючись лагодити косарку. Побачивши дітей на дереві, він закричав:

— Ану злізайте звідти! Кому сказав! Гілки поламаєте, і яблука ще зелені, живіт болітиме! Ідіть на майданчик гратися!
Діти зверху тільки сміялися, намагаючись залізти якомога вище, ближче до верхівки, де плоди здавалися більшими. Раптом почувся сухий тріск. Товста стара гілка, на якій трималося двоє хлопців, не витримала ваги й обламалася.

Пролунав крик, а потім глухий звук удару об землю.

— Тату! — закричала згори перелякана Ганнуся. — Діма впав! Він не встає!

Степан кинув ключі на траву й підбіг до дерева. Син лежав на спині, заплющивши очі, й тихо скиглив, не в силах навіть поворухнутися. Місцева машина швидкої допомоги приїхала швидко, але лікар оглянув хлопця, похитав головою й сказав, що треба терміново везти до обласного центру, бо пошкодження спини — це занадто серйозно для їхньої сільської лікарні.

Уже в міській лікарні Степан із дружиною кілька годин сиділи на лавці в коридорі, чекаючи на результати огляду. До них вийшла жінка в білому халаті, з гладко зачесаним волоссям. На її бейджі було написано: «Завідувачка відділення Оксана Василівна».

— Ви батьки Дмитра? — запитала вона, дивлячись у медичну картку. — Ситуація непроста, але ми зробимо все можливе. Потрібно буде довге лікування, але шанси є. Мене тільки прізвище ваше здивувало. У моєї матері в дівоцтві було таке ж. І народилася я у вашому селі, хоча зовсім його не пам’ятаю. Ми виїхали звідти, коли я ще зовсім малою була.

Степан відчув, як у нього всередині все похололо. Він уважно подивився на обличчя лікарки й помітив ті самі світлі очі, про які колись зі злістю згадувала його мати. Це була вона. Його старша сестра, яку батько благав знайти.

— Вийди на хвилину, — звернувся Степан до своєї дружини, голос його тремтів. — Мені треба поговорити з лікарем наодинці.

Дружина здивовано подивилася на нього, але вийшла в кінець коридору. Степан зробив крок до Оксани, його руки тряслися, а слова плуталися:

— Оксана Василівна… Оксана… я… я знаю, хто ви. Наш батько, Михайло, він був і вашим батьком теж. Ви моя сестра. Його не стало минулого року. Перед смертю він дав мені ваш номер телефону. Дуже просив, щоб я зателефонував, щоб ви приїхали на похорон. Він сидів під тією самою яблунею, з якої сьогодні мій Діма впав. А я… я злякався. Злякався, що ви приїдете й почнете хату ділити, чи землю, чи гроші. Я спалив той папірець. Це мій гріх, я тепер розумію. Будь ласка, простіть мене. І допоможіть синові. Ви ж лікар, ви мусите його вилікувати.

Оксана Василівна вислухала його мовчки, не перебиваючи. Її обличчя залишалося спокійним, лише пальці сильніше стиснули пластикову папку з документами.

— Мені час іти, на мене чекають інші пацієнти, — відповіла вона рівним, професійним тоном. — Вашого сина ми будемо лікувати так само, як і всіх інших дітей у цьому відділенні. Зробимо все, що від нас залежить. А дерево тут ні до чого. Тварини чи рослини не винні в тому, що роблять люди. Вам би варто було це зрозуміти, Степане.

Вона розвернулася й швидко пішла по коридору.