Довгими довгими дорогами, що розповзлися, як нескінченна павутина, мчав чорний автомобіль. Він був схожий на маленьку чорну муху.

На трасі він був не один. Але інші автомобілі мчали за незначними, такими повсякденними і банальними справами, що, здавалося, їх і не було зовсім. Тільки маленький чорний автомобіль виконував таку важливу, таку вагому місію.

Він віз листа.

Він лежав на задньому сидінні, у великій барсетці, закладений в паспорт господаря автомобіля.

Миготіли міста та селища, зливалися довгі лісові дороги, ранковий відблиск сонця змінювався на вечірні вогні, а господар все мчав і мчав своєю машиною.

Ще при виїзді він здогадувався, що навряд чи зупинятиметься, щоб поспати. І тільки, коли захотілося простягнути руку, схопитися за високу сосну, на узбіччі, щоб підтягнути її до себе, щоб летіти ще швидше, він зрозумів: треба з’їхати з траси, треба поспати.

А через півтори години він знову нісся запиленими літніми дорогами. І вже більше доби не зупинявся.

Йому треба було у передмістя столиці. Він знав точну адресу, розглянув це місце на всіх картах, йому здавалося, що він розглянув навіть дах будинку, до якого їде.

Не знав тільки господаря, а господар не знав його.

Господар того будинку навіть не здогадувався, що вже зараз до нього на всіх парах та вихлопних газах мчить гість. Він давно не зустрічав гостей. До нього ходила тільки хатня робітниця, яку йому найняли за віком. Але навіть їй він не відчиняв двері, мала свій ключ. І якщо хтось і з’являвся в їхньому будинку, в основному, за побутовою потребою, двері відчиняла вона.

Євгену було 83 роки. Вісім років тому він повернувся з Канади. Спробував там жити із дочкою після виходу на пенсію, але не зміг. Все чуже. Добре хоч не продав цей старий, просторий дерев’яний котедж, який купували ще з дружиною. Звісно, він вимагав ремонту. Який затишок без дружини? Але все ж таки це був його будинок. Тут і вирішив він жити сам. Донька його там, у Канаді, теж була бабусею, і повертатися не планувала. Звичайно, про батька турбувалася, дзвонила і чим могла допомагала.

А що йому треба? Та нічого. Ось тільки з’їдала туга, почалися спогади про юнацькі роки, хоч книжку пиши. Але писати він не вмів, тому мучився. І якесь почуття втраченого, недоробленого огортало постійно. І він добре усвідомлював, що було пов’язане з малою батьківщиною, з тими помилками юності, які він робив тоді.

А чорний автомобіль гнав уже розгадану таємницю. І його керманич ще не здогадувався, що на нього чекає.

Дружина одразу сказала – “їдь, Юро, інакше замучиш себе і мене замучиш”. Адресу знайшли швидко. А він ще трохи засумнівався. Навіщо? Стільки років жив і далі проживе…

А все сталося так.

Цього літа справили весілля старшого сина. І у спадок від бабусі віддали молодим квартиру. Самі з дружиною та молодшою ​​донькою вони вже жили у новій. Юрій все своє життя пропрацював у будівництві та був уже при посаді.

Молодь почала ремонт, і юна невістка не полінувалася перетрусити старі книги, яких було вдосталь. Там знайшлися старі паперові гроші, якісь старі довідки та… цей лист у конверті. Він навіть не надто пожовк від часу, замурований у сторінки книги.

Це був лист, написаний матір’ю.

Юрія виростили мати та бабуся. На запитання: “А хто мій батько?” мама однозначно відповідала:

– Його не стало давно. Я закохалася, а потім його не стало, так і не побралися. Але він був хороший!

По батькові у Юрія було дідове, як і в матері. І тему цю мама не любила, замикалася одразу.

Якось у дитинстві Юрко навіть спеціально пішов на цвинтар, щоб знайти могилу батька. Довго блукав серед хрестів та огорож, притиснутих один до одного, читав написи, розглядав портрети, намагаючись розпізнати в них батька. Але вони були не ті… Неподалік на лавці сиділи родичі якогось покійного: багряні обличчя, тривожні голоси. Юрі стало соромно, що він навіть не знає могили свого батька, і він швидко пішов.

Все дитинство він розмовляв з батьком подумки:

– Ось так от, батьку, бачив, як я переміг?

– Тату, вибач, але я не міг інакше. Знаю, соромно… не лайся.

У його голові батько був ідеальним кумиром. Якби він жив, то обов’язково таким би і був, вів би Юру вперед, допомагав би і радив.

Але батька не було, і Юрко собі його вигадав. У важкі хвилини він навіть “гуляв із батьком”. Гуляв та розмовляв. І батько його заспокоював, давав якраз такі поради, які так потрібні юнакові…

Ну, про лист.

То був лист матері його батькові. Юра народився, коли матері вже було 38 років, через дев’ять місяців після зустрічі однокласників на 20-річчя закінчення школи.

Спалахнули старі почуття у жодного разу незаміжньої на той час матері і вже глибоко одруженого батька. І мати вирішила залишити дитину. Пише, що сподівалася на доньку.

Однокласнику Євгену нічого не збиралася розповідати. І так гріх страшний, а чужу сім’ю розбивати ще страшніше! І, коли він почав запрошувати на телеграф для розмов – не ходила, коли почав писати листи – не відповідала. Не можна! Там сім’я та дитина.

Тільки от коли син став підлітком, коли уві сні почав розмовляти з батьком, кликати його, раптом засумнівалася. Може дарма? Нехай би познайомилися син і батько?

Вона легко знайшла адресу у родичів однокласника та сіла писати цей лист.

“Ось пишу і сумніваюся: чи треба тобі його відправляти? Чи потрібні тобі ці муки, ці проблеми, чи не завадить це твоїй родині, чи не зруйнує? Боюся цього дуже!”

Так і не надіслала. Може й були в матері наміри синові правду розповісти, але не стало її раптово сім років тому. Лист же пролежав у книзі тридцять років.

Коли Юрій в’їхав у місто, то вже вечоріло, періщив дощ. Було похмуро та сиро. Він трохи заблукав, бо навігатор дав збій, видимість була погана, але незабаром виїхав на потрібну вулицю до котеджу, що стояв на зарослому вишняком подвір’ї.

Крізь мокре бічне скло він дивився на будинок, а в голові… чи то від дорожньої втоми, чи то від величезних сумнівів снували думки. Події останніх днів переплелися з глобальними подіями життя, стукіт дощу перемішав їх воєдино. Що зараз сказати? А раптом… а якщо? Але сили для роздумів не було. Юрій поклав голову на кермо і заснув.

А на другому поверсі котеджу господар підійшов до мокрого вікна. Він любив спостерігати за дощем, дощ повертав йому ті почуття, давно забуті, трепетні.

Він згадував вечір зустрічі через двадцять років зі своїм першим коханням – з Танечкою. Як вони босоніж під зливою вночі бігли містом. Який він був смішний у мокрому дорогому костюмі зі шкарпетками та туфлями в руках. Але тоді він був справжнім і живим, а зовсім не таким, яким довелося здаватися тут, у столиці, все життя.

А яка вона була! Вона – красива, кохана, така близька та бажана. І ці спогади на мить повертали щастя молодості.

До будинку під’їхала брудна чорна машина і зупинилася, загасивши фари. Ніхто не вийшов. Євген дивився, як змійками струмені дощу скочуються по шибках машини.

“Покликати Юлю? Щоб запитала, хто це став перед їхніми ворітьми”

Але щось йому заважало це зробити. І він сам попрямував до вхідних дверей. Вже навіть в цьому одному кроці відчувався сенс того, що наближалося щось значне. Давно Євген сам не відчиняв нікому двері. А тут.

Він накинув на голову куртку, взяв улюблений, подарований донькою, ліхтарик і просто в домашніх капцях важко пішов через мокре подвір’я до хвіртки.

Постукав по склу, але дощ стукав голосніше, і тоді він направив світло ліхтаря у бічне скло: на кермі, обличчям до нього, спав чоловік – точна копія його в молодості. Це було так явно, що Євген навіть розгубився: ні, він тут під дощем, а хто там? Так він простояв хвилину, думки склалися в логічний ланцюжок і раптом…

Стільки років він не міг збагнути Тетяну! Стільки років намагався налагодити із нею зв’язок. Тепер пазл склався. Чомусь ось тепер раптом все стало так зрозуміло! Так ясно стало те, що непокоїло його багато років, що здавалося незакінченим і тяжким. І це був камінь із серця, це було справжнє щастя!

Він смикнув задні дверцята машини – вони, на диво, були відкритими. Він заліз туди, ховаючись від дощових струменів і затих.

Юрій різко прокинувся. Зрозумів, де він. Так. Треба було йти до будинку. Треба було спробувати, а там уже як Бог дасть…

Раптом ззаду почув шурхіт і озирнувся. У машині сидів літній чоловік з мокрим, чи то від дощу, чи то від почуттів, таким знайомим обличчям:

– Привіт, синку! Який я щасливий!