Поведінка свекрухи була дивною, вона раптом стала до мене доброю.

Спочатку я подумала, що це все через те, що ми нарешті з чоловіком стали на ноги. Але далі думаю – вона ж так само має де жити і що їсти, чоловік її й далі забезпечує. То в чому ж причина такого «дорогого» подарунку?

Коли ми тільки починали з Євгеном жити, то я вже чекала дитину, свекруха була дуже невдоволена тим, але дозволила нам жити у них з чоловіком.

– Не в гуртожитку ж Євгенчик буде жити, – казала мені і дивилася на мене, – то не ти, що до гуртожитків звикла.

Я й справді звикла до гуртожитків. Мої батьки жили в гуртожитку, я вчилася і жила в гуртожитку і думала, що нам з Євгеном дадуть сімейний гуртожиток. Я вважаю, що жити можна де завгодно, головне, які люди навколо тебе.

І я не помилилася в своїх висновках, бо жити в квартирі свекрухи я не могла.

Вони нам дали прохідну кімнату, через неї йшов шлях у ванну, кухню і до кімнати батьків. Ганна Василівна вставала з самого ранку і йшла заварювати собі каву, голосно бурчала, дзенькала горнятками. В Євгена сон міцний, він нічого не чув, а я у мене ж чутливий, мені важко заснути на новому місці, то подушка не така, то жарко або холодно.

Коли я пробувала казати, що мені не зручно через будь-що, то свекруха закочувала очі.

– Євгенчику, де ти таку королеву знайшов?

Коли ж на світ з’явилася донечка, то стало вже незручно всім, дитина вередувала, я її з рук не спускала, бо тільки вона пискне, як свекруха тут-як-тут:

– Та скільки можна! В своїй квартирі нема спокою!

Я благала Євгена піти в гуртожиток, але він вперто відмовлявся. Тоді я до ночі гуляла з дитиною в дворі, так вона засинала і я заносила її в хату, коли ж вередувала, то знову виходила її возити у візочку.

Якось зранку я прокинулася від того, що двірничка, тітка Марія, схилилася наді мною:

– Себе не бережеш? А як молоко пропаде чи ще щось, то що з дитиною буде? Подумай про неї!

Я б хотіла заперечити, що у неї є любляча бабуся і дідусь, тато, але відповіддю мені стало те, що ніхто не помітив, що мене не було в квартирі.

Тут вже я Євгену все висказала і сказала, що або ми йдемо в гуртожиток, або я їду до своїх батьків.

Він погодився, хоч і зі скрипом.

А в гуртожитку сталося чудо – Ліля стала спокійною дитиною, я могла залишити її на сусідку і побігти на кухню готувати, чи в магазин, я знову відчула себе молодою та повною сил жінкою.

Далі продовжила вчитися, мені легко давалася мова, ми їздили з Євгеном за кордон: я на мовну практику, а він подивитися на світ, брали з собою донечку.

А далі постійна робота, оренда власного житла, Ліля йде в перший клас… Стільки подій, що ми й не переживали через те, що його батьки до нас не навідуються.

Мої приїжджали, помагали чим могли, а з того боку тиша.

І ось ми купили квартиру, своя, купа щастя. Вирішили аж тоді, що треба зібрати всю родину та відсвяткувати.

Мама приїхала мені допомагати, навіть Ліля на стіл подавала.

Прийшли свекри, критично все оглянули і вголос сказали:

– Євгенчику, як ти бідний змарнів, поки на таку квартиру заробив.

Я лише хмикнула, бо Євген заробляв вдвічі менше за мене, але нічого не стала говорити, головне, що свекруха хвалить і ремонт і район, а якби знала, що тут більше моїх грошей?

Але ми міцна родина, десять років за плечима, вже наче все пройшли, тому й зустріч з родичами теж пройдемо. Але я не дооцінила свекруху.

– Знаєш, Оксаню, так мій син старався на квартиру заробити, а от ти не могла постаратися та гідні страви на стіл подати. Я розумію, що всі гроші пішли на ремонт, але могла б трохи й смачніше приготувати та різноманітніше.

Мама подивилася на Ганну Василівну і каже:

– Так не смачно, аж біля вас всі тарелі порожні.

Далі Ліля не підійшла бабусю цілувати за подарунок, то теж було зауваження, що я погано дитину виховала.

– Але що хотіти, коли ти вихована гуртожитком, – каже вона і на батьків дивиться.

– Правильно вихована, – каже мама, – декому б повчитися.

І ось такі шпильки цілий вечір, що вже й чоловік це зауважив та переговорив з батьком і той через кілька хвилин сказав, що має терміново поїхати геть. Свекруха зібралася, а в дверях каже:

– Навіть тортика не дасте?

– А навіщо, він же не смачний, – каже мама.

І та поїхала. Ми вже далі були самі, вечір пройшов чудово, але все одно я сказала, що мій день народження не будемо відзначати з родиною.

– Звичайно, – погодився Євген, – мама вміє зіпсувати настрій.

– Це точно, я думала вона вже змирилася з тим, що ти щасливий зі мною, але ж ні…

І ось далі й почалося чудо – приходить свекруха з квітами і подарунком!

– Оксаню, я знаю, що в тебе скоро день народження і я хочу перепросити за всі роки, що я була не дуже гречною свекрухою. Ти показала, що гідна дружина для мого сина, чудово мама і я це визнаю ось цим подарунком: це сережки ще моєї мами, вони переходять по роду. Я була б дуже рада, якби ти їх носила.

Я з трепетом відкривала коробочку і чуття мене не підвело – це були звичайні сережки, з червоним склом.

– Дякую, – відказала я, – я передам їх Лілі.

– О, ні, ти маєш в них ходити, це мені зробить приємність.

Я промовчала, бо так і хотіла сказати, що тепер таке не носять. Але ж вона до мене добра.

– Приміряй, я хочу подивитися, – почала щебетати вона.

Я поміряла, вигляд такий собі, а свекруха сяє:

– Тобі дуже личить! Так і ходи!

Я подумала, що як тільки вона піде, то я їх зніму, але потім закрутилася і лягла в них спати. Я й так маю чутливий сон, а ту наче хтось весь сон за мною ходить. Прокинулася від того, що вухо заболіло – то сережка впилася і вже чую, що буде пухнути. Ледве я ті сережки зняла, вуха червоні обидва чомусь. І мені пішов тиждень аби вони погоїлися.

А на неділю свекруха до нас:

– А де мої сережки? Чому не носиш?

Я почала пояснювати, а вона скривилася:

– Так ти цінуєш подарунок від мене. Могла б потім і зняти, як я піду, але хоч для пристойності б зробила вигляд, що тобі подобається.

І мені тепер приходиться так і робити, проте, вуха їх чомусь не сприймають, а Ганна Василівна все частіше і частіше то до нас заглядає та з онучкою контакт наводить, то до себе кличе.

Я пробувала дізнатися в чоловіка від чого така до нас любов прокинулася, але той тільки плечима стенає.

А ви б що сказала на рахунок таких змін?

Автор Ксеня Ропота