Мені випало з’явитися на світ не в найпростішу епоху. Моя мама була юною, ледве закінчила університет, а я — перша і єдина дитина. Одразу після мого народження до неї в пологовий будинок завітала її улюблена тітка — Олена Вікторівна. Вона, як завжди, увірвалася в кімнату яскравою блискавкою: у розкішному костюмі, з великими сережками, що грайливо виблискували на її вухах, і з енергією, що буквально заповнювала весь простір.

— Ну що, як мої дівчатка? — вигукнула вона з порога. — Подарунки принесла!

Тітка Олена була жінкою з характером — бездітна, але з невгамовним бажанням підтримувати й радувати всіх довкола. На цей раз її гостинець був дещо незвичним — вона принесла мамі торбинку стиглої черешні, немов би це був якийсь коштовний дар. У ті роки черешня — та ще й у січні! — була справжнім дивом.

Мама, щойно ставши мамою, з величезним апетитом почала їсти ягідки. І тут тітка раптом заговорила своїм м’яким, але трохи задумливим голосом:

— Їж, люба, їж. У певному сенсі, це твоя остання черешня.

Мама, сміючись, підняла погляд.

— Та ну, тітонько, погодую трохи і знову зможу їсти все, що душа забажає!

— Справа не в їжі, люба, — посміхнулася тітка, — тепер ти мама. Кожен смачний шматок тепер буде не зовсім твій. Ти завжди захочеш віддати його своїй дитині.

Мама трохи посміялася тоді, але ця фраза закарбувалася в її пам’яті назавжди. Вона часто розповідала мені про тітку Олену — ту саму тітку, яка вміла не тільки дарувати подарунки, а й вчити, як радіти життю по-своєму.

Роки минали, і з кожним роком я все більше розуміла, що в моєї мами дійсно був «синдром останньої черешні». Уявіть собі вечірку чи весілля, де мама, не зважаючи на всі смаколики довкола, ховає в серветці маленький шматочок чогось для мене. Вона завжди приносила додому: то шоколадну цукерку, то шматочок пирога, то рідкісний фрукт, який в ті часи був справжнім делікатесом.

— Ну як я могла це з’їсти без тебе? — казала вона, коли я маленька радісно розгортала черговий презент з маминих «скарбів».

Тітка Олена частенько приїжджала до нас, привозила подарунки для мами і для мене. Вона завжди говорила одне й те ж:

— У дитини має бути щаслива мама. Це головне!

Тітка стежила за тим, щоб мама не віддавала мені абсолютно все зі своїх подарунків. Вона була жінкою з непохитними переконаннями: кожна мама повинна мати трохи часу для себе і насолоджуватися життям, навіть якщо вона в першу чергу думає про дітей.

— Є бажання поїхати на концерт? Не питання, я сидітиму з малою, — сміливо заявляла Олена, ставлячи маму перед фактом. І мама дійсно йшла на концерт! Вперше за довгий час, вона мала можливість відпочити, а не бігати по квартирі з думкою: «Чи все добре з дитиною?»

Ми часто проводили час разом з тіткою. Вона водила мене на каруселі, купувала морозиво і, коли я ховалася в її обіймах від гойдалки, сміялася:

— Оце так! Справжня відвага!

Олена була життєлюбкою. Вона завжди вигадувала щось цікаве: то запросить нас на пікнік у ліс, то повезе на пляж у вересні, бо «хто сказав, що восени не можна купатися?» Її було повно всюди, де вона з’являлася, і це завжди приносило тепло.

Коли я запитала її одного разу, чи не шкодує вона про те, що не має дітей, вона лише усміхнулася і сказала:

— Ні, люба. Мені достатньо того, що я можу допомагати іншим. У мене є ти, у мене є твоя мама. І це все, що мені потрібно.

Тепер, коли я сама вже стала мамою, тітчині слова мають ще більше значення. Щоразу, коли їм щось смачне, мені хочеться поділитися цим із дітьми. Але тепер я згадую й про інше: про те, як важливо зберігати в собі радість для себе самої. Як важливо інколи дозволити собі з’їсти морозиво без зайвих роздумів чи піти прогулятися парком на самоті.

Іноді, в найбуденніший момент, згадую тітку Олену. Вона навчила мене тому, що кожна мама повинна вміти знайти баланс між турботою про дітей і турботою про себе. І хоча «синдром останньої черешні» глибоко вкорінився в нашій сім’ї, я вчуся насолоджуватися своїм шматком торта чи порцією морозива.