Ми з Андрієм жили разом п’ять років. Орендована квартира, старі меблі, вічне відчуття тимчасовості. Наш син уже пішов до садка, і думка про власні стіни стала майже нав’язливою. Ми збирали кожну копійку. Я вела бухгалтерію для трьох фірм вечорами, поки малий спав, Андрій теж пропадав на роботі. І ось нарешті половина суми на руках.

Я тижнями моніторила сайти, їздила на огляди. Нарешті знайшла — сонячна, з великою кухнею, неподалік від парку.

— Андрію, треба бронювати, — сказала я за вечерею.

Він якось дивно відвів очі, відставив тарілку і сперся ліктями на стіл.

— Юль, треба поговорити. Ти тільки не накручуй себе одразу. Послухай спокійно.

У мене всередині все стислося.

— Щось із грошима? Хтось захворів?

— Та ні, все добре. Просто квартиру краще оформити на мою маму.

Я на мить забула, як дихати.

— На Галину Петрівну? Чому? Це ж наші гроші.

— Вона нам трохи додасть. Там сума невелика, але все ж таки. Нам так вигідніше.

— Вигідніше — це коли майно належить нам, — відрізала я. — Навіщо нам її гроші, якщо ми самі назбирали?

— Юль, ну що ти починаєш? Вона вже в курсі, вона хоче помогти. Завтра оформимо дольову участь на неї.

— А чому не на мою маму? Вона теж пропонувала нам помогти з грошима?

— Ти мені не довіряєш? — він примружився.

— Довіра тут ні до чого. Ми разом працювали на цей результат. Я теж вкладала гроші, Андрію. Мої рахунки не менші за твої.

— Ти більшу частину часу в декреті була. Я вас утримував.

— Я працювала вдома з дитиною на руках. Ти це знаєш.

Через пів години задзвонила свекруха. Голос у неї був медовий.

— Юлечко, дитинко, ми ж як краще хочемо. Я ж мати, я зла не побажаю. Все оформимо швидко, і будете жити як люди.

— Галино Петрівно, квартира має бути нашою. Спільною.

— Ой, та яка різниця, на кого папірець виписаний? Ми ж сім’я. Завтра о третій чекаю вас в нотаріуса.

Всю ніч я не спала. Зранку повела сина до садка, ледь переставляючи ноги. Думки роїлися, наче оси. На ґанку я просто не помітила сходинку. Зашпорталася і впала, розбивши коліно. Сльози самі потекли по щоках — не від болю, а від того, що все навколо руйнувалося.

— Обережніше, дорога тут сьогодні підступна, — почув я чоловічий голос.

Поруч стояв чоловік, допомагаючи мені підвестися.

— Ви в порядку? Давайте допоможу. Я зараз свою доньку передам виховательці і відвезу вас у травмпункт.

— Не треба, я сама…

— Я вас часто тут бачу, ми в одну групу дітей водимо. Я Віктор. Давайте без суперечок.

У машині Віктор подивився на мене в дзеркало.

— Ви наче не тут. Щось серйозне?

Я не знаю, чому, але я розповіла. Все. Про квартиру, про маму Андрія, про його ультиматуми.

Віктор мовчки простягнув мені візитівку. На ній було написано: «Юридичний супровід операцій з нерухомістю».

— Знаєте, я став юристом саме через таку історію, — тихо сказав він. — Тільки я був на вашому місці. Платив позику за квартиру, яку оформили на тещу. Коли розлучалися, виявилося, що я там ніхто. Мене просто виставили за двері з валізою. Добре, що донька була прописана у моїх батьків, її не змогли виселити в нікуди. Зараз я допомагаю іншим не наступати на ці граблі.

— І що мені робити?

— Не підписуйте нічого. Якщо гроші спільні — власність має бути спільною. Це база.

Коли я повернулася, Андрій уже стояв у коридорі.

— Де ти була? Треба в банк, знімати твою частку.

— Угоди не буде, Андрію. Принаймні такої, як ти хочеш.

— Ти з глузду з’їхала? Люди чекають!

— Нехай чекають. Або ми пишемо власниками нас двох, або я не даю свої гроші.

— Тоді розлучаємося! Навіщо мені така дружина?

Я подивилася на нього і раптом відчула таку легкість, ніби скинула важкий рюкзак.

— Я згодна. На розлучення.

— Що? Я просто до слова сказав…

— А я — серйозно.

Я пішла на кухню і вперше за добу нормально поїла.

— А обід де? — зайшов Андрій.

— У холодильнику. Вчися обслуговувати себе сам.

Наступного дня я зібрала речі й переїхала до мами. Розлучення пройшло сухо. Свої гроші я забрала, мама додала трохи своїх заощаджень. Квартиру я таки купила — сама.

З Віктором ми часто бачилися в садку. Потім почали гуляти разом із дітьми. Він виявився дивовижно надійною людиною. Через два роки ми одружилися. Тепер у нас велика сім’я, діти в одному класі. У нас є три квартири: моя, його і одна спільна, яку ми купили пізніше.

А Андрій… він таки знайшов собі іншу. Таку, що не сперечалася. Вони купили квартиру, оформили на Галину Петрівну.

Андрій платив позику, робив ремонт. А коли виплатив останній внесок — вирішив, що хоче «нового життя». Подав на розлучення, виставив жінку. Квартира ж на мамі, юридично все чисто.

Але життя цікава річ. Майже одразу після того їхню квартиру залили сусіди зверху. Вода стояла по кісточки. Дорогі меблі, техніка — все пішло на смітник. Відшкодування через суд вони чекають досі. Тільки-но зробили сякий-такий ремонт, як сталася пожежа в під’їзді. Дим виїв усе, стіни стали чорними. Страховки у них не було — Галина Петрівна пошкодувала грошей.

Тепер вони намагаються ту квартиру продати, але ніхто не бере — слава про проблемний будинок і постійні пригоди там розійшлася швидко. Здавати теж не виходить, квартиранти тікають через місяць. Андрій живе з мамою, яка тепер гризе його щодня за невдачі.

Я іноді бачу його, коли забираю сина від нього на вихідні. Він не виглядає на щасливого власника квартири, за яку так боровся.