У цій хаті стіни пам’ятають забагато. Іноді мені здається, що вони просякли тими звуками, які малі Юля з Миколою намагалися не чути, забившись у куток за старою шафою. Я тоді ще мала сили, бігала до них щодня, намагалася вихопити дітей з того кола, яке влаштовував мій зять. Він не був лихою людиною, коли тверезий, але та сивушна мла випалювала в ньому все людське. А донька моя, мати їхня, згасла тихо, як свічка. Просто одного дня серце не витримало. Зять подався в світи і так не вернувся, ніхто не знає де він, і як він.

Микола завжди був моєю гордістю, хоч тепер я розумію, як ця моя гордість мала бути тихшою. Я купила йому м’яча, коли він пішов у другий клас. Пам’ятаю, як відкладала з пенсії три місяці, щоб той м’яч був шкіряний, справжній.

Сказала йому тоді: «Будеш добре вчитися — він твій. Принесеш зауваження — сховаю на горище». Він так старався, наче від тих оцінок залежало все його життя. Може, так воно і було. Футбол став для нього порятунком, способом вибити з голови спогади про те, як батько перевертав стіл з вечерею. Коли він поїхав у місто вчитися на інженера, я щовечора молилася, щоб у нього там усе склалося, щоб він ніколи не озирався назад.

А Юля… Вона росла тихою і слухняною дівчинкою. Знаєте, бувають такі діти, яких не помічаєш, поки вони не зникнуть з кімнати. Вона допомагала мені на городі, чистила картоплю, вчилася ні добре, ні погано. Я думала, що вона просто спокійна. А вона, виявляється, накопичувала в собі кожне моє слово про Миколу, кожну похвалу на його адресу, яку я розсипала перед сусідками.

Все почалося минулої осені, коли вона перейшла в десятий клас. Юля раптом почала фарбуватися так густо, що я ледь впізнавала власну онуку. Погляди стали колючими, слова — короткими.

— Юль, ти знову так пізно? — запитала я її якось у листопаді, коли на годиннику було вже за одинадцяту. — Я ж хвилююся, темрява на вулиці, ліхтарі через один горять.

Вона навіть куртку не зняла, стала в дверях, дивлячись кудись повз мене.

— Бабусю, та що зі мною станеться? Нас тут три каліки на все село. Перестань мені вичитувати, я не мала дитина.

— Та як не дитина? Тобі шістнадцять років. Ти б краще за книжки сіла, екзамени ж скоро.

— Ой, почнеться зараз… Микола вчився, Микола вступив, Микола молодець. А я не Микола. Мені ваші книжки ні до чого, я іншим шляхом піду.

Я тоді тільки зітхнула. Думала — переросте. Але на Новий рік вона прийшла додому під ранок. Я всю ніч просиділа на кухні, перераховувала краплі заспокійливого в склянці, слухала, як вітер виє в димарі. Коли двері нарешті рипнули, я не стрималася.

— Ти на кого схожа стала? — голос у мене тремтів. — Весела така, очі блищать, а совість де? Ти хочеш як батько твій закінчити? Щоб життя під парканом промайнуло?

Юля кинула сумку на лаву і раптом засміялася. Але то був не добрий сміх.

— О, згадала батька! Ти тільки зараз вирішила, що я існую? Коли треба нотації почитати? У тебе ж є твій золотий онук, він і вчиться, і поводиться пристойно, і повідомлення тобі пише. От ним і займайся. А я для тебе завжди була так, меблі в хаті. Принеси, подай, не заважай.

— Як ти можеш таке казати? — я аж задихнулася. — Я ж вас обох… я ж останню копійку…

— Любила ти його, бабусю. А мене просто не помічала. Ну нічого, я скоро тебе врятую від своєї присутності.

Вона пішла в кімнату, а я лишилася сидіти в темряві. Мені стало так страшно, наче я стояла посеред поля, а на мене насувалася чорна хмара. Я зрозуміла, що вона права. Не те щоб я її не любила, але я сприймала її присутність як належне. Микола був моєю надією, а Юля — просто тиха дитина. І тепер ця дитина показує себе в усій красі.

Після обіду я, ховаючи очі від самої себе, зателефонувала Миколі.

— Миколко, синку, приїдь, — плакала я в слухавку. — Юля зовсім від рук відбилася. Хамить, вночі десь вештається, школу прогулює. Я вже не знаю, як з нею говорити.

Він приїхав через два дні. Зайшов у хату такий дорослий, у новому пальті. Я сподівалася, що він поговорить із нею по-братськи, обійме, розпитає. Але він почав з порога:

— Юль, ти що тут влаштувала? Бабуся ледь жива, на таблетках сидить. Тобі що, важко нормально вчитися? Подивись на мене, я вирвався, я працюю, я вчуся. Невже ти хочеш тут все життя коровам хвости крутити?

Юля якраз застібала чоботи. Вона глянула на нього знизу вгору, і в тому погляді було стільки злості, що я аж відступила до печі.

— Приїхав, учитель? Приклад для наслідування? — вона випрямилася. — А ти розкажи бабусі, як ти у восьмому класі з хлопцями за гаражами палив. Як гроші в неї цупив, а казав, що на зошити треба. Що, пам’ять коротка? Ти такий самий, як і я, просто ти хитріший. А я буду жити так, як хочу. Без ваших повчань.

Вона вискочила з хати, навіть двері не прикрила. Микола стояв червоний як рак.

— Вона мала, бабусю. Просто мала. Переказиться, куди вона дінеться.

Але вона ділася. У лютому вона підстригла своє довге волосся і пофарбувала його в якийсь яскраво-рожевий колір. У школі сказали, що вона там не з’являлася вже два тижні. А в кінці квітня вона прийшла додому не одна. Точніше, зайшла сама, але з порога заявила:

— Завтра з нареченим знайомитися прийдемо. Його звуть Гриша. Ми розписуємося і я їду з ним. Він людина серйозна, при грошах, фірма в нього своя. Так що, бабусю, готуй чай, але без оцих своїх сліз. Я все вирішила.

Наступного дня я витягла найкращу скатертину, руки трусилися, серце ніби хтось лещатами стиснув. Коли вони зайшли, я ледь не впустила чайник. Той Гриша був набагато старший за неї. Величезний, з важким поглядом, у якійсь шкірянці, що блищала на сонці. Він посміхався, але очі лишалися холодними, як крига.

— Добрий день, мамо, — сказав він, намагаючись бути ввічливим. — Мене от у місто переводять, філія там відкривається. Юлечку з собою забираю, не можу без неї.

Він нахилився і поцілував мені руку. Від нього не пахло чимось не тим, ні, але від нього віяло якоюсь небезпекою, яку відчуваєш шкірою.

— А прізвище як ваше? — запитала я, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі. — Де саме працюєте? Робота яка?

Юля закотила очі:

— Бабусю, ну починається! Яка тобі різниця? Людина тебе в гості запрошує, а ти як на допиті.

Гриша засміявся, поклавши руку Юлі на плече. Рука була важка, і я побачила, як вона ледь помітно здригнулася під тим тягарем.

— Та нічого, Юлечко, бабуся переживає, це нормально. Прізвище моє Петренко, працюю заступником директора у великій торговій компанії. Паспорт наступного разу принесу, покажу, якщо не вірите. А завтра ми вже їдемо і речі зберемо.

Коли вони пішли, я відчула, що в мене всередині щось обірвалося. Я не вірила жодному його слову. Солодкий він був занадто, облесний. Я накинула хустку і, не чуючи власних ніг, побігла до сусіднього будинку. Там жив Валера, молодий хлопець, який лише рік як працював дільничним.

Він якраз порався в гаражі. Побачив мене, витер руки ганчіркою.

— Ганно Іванівно, що сталося? Ви на себе не схожі.

Я сіла прямо на лавку біля воріт і розплакалася. Розповіла все: і про Юлину переміну, і про того Гришу, і про те, як серце підказує, що біда на порозі. Валера слухав мовчки.

— Зачекайте хвилинку, — сказав він нарешті.

Він пішов у хату, довго з кимось говорив по телефону. Повернувся похмурий.

— Зараз мій знайомий з району приїде, Стас. Вони якраз таких «бізнесменів» шукають. Схема стара: знаходять молодих дівчат з сіл, обіцяють золоті гори, весілля, а потім везуть за кордон. І кінці в воду.

Стас приїхав через пів години. Він розклав на столі фотографії — звичайні знімки, наче з камери спостереження.

— Гляньте, Ганно Іванівно. Є він тут?

Я довго вдивлялася. І ось на третьому фото побачила його. Ті самі важкі надбрівні дуги, та сама самовпевнена постава.

— Ось він. Тільки він сказав, що Петренко.

— Це Сергій, — коротко кинув Стас. — Ніякий не заступник директора. У нього таких «наречених» по всій області штук п’ять. Значить так, коли він прийде за речами, ми будемо неподалік. Ви маєте подати знак. Станьте біля вікна і витріть очі хусткою, ніби плачете. Ми все зафіксуємо.

Наступний день був як у тумані. Юля бігала по хаті, кидала речі у велику сумку. Вона була така енергійна, очі горіли.

— Ну все, бабусю, заживу тепер! У місті квартира, машина під під’їздом. Буду тобі гроші присилати.

Гриша зайшов по-хазяйськи.

— Ну що, зібралися? Ось, мамо, дивіться, — він простягнув мені якийсь документ. — Паспорт мій. Все чесно.

Я глянула на той папірець — прізвище Петренко, але фотокартка наклеєна трохи криво. Серце калатало так, що здавалося, зараз вискочить. Я повільно підійшла до вікна. Дістала з кишені білу хустку. Справді заплакала — не треба було й прикидатися. Витерла очі.

За хвилину в двері постукали.

— Хто це ще? — невдоволено буркнув Гриша.

— Сусідка, напевно, — прошепотіла я. — За ліками мала зайти.

Але в хату зайшли Валера і Стас. Юля спочатку не зрозуміла, почала щось кричати про приватну власність. А Григорій раптом знітився, наче з нього повітря випустили. Коли на його руках застебнулися наручники, він навіть не дивився на Юлю. Просто відвернувся до стіни.

Стас сів за стіл і почав писати папери.

— Юлю, ти хоч розумієш, куди ти їхала? — тихо запитав Валера. — Твій «наречений» мав квитки на автобус до кордону. Тільки не для обох, а для тебе однієї. У нього там уже все домовлено було.

Юля сіла на підлогу прямо біля своєї сумки. Вона не плакала, просто дивилася в одну точку. Весь цей її рожевий блиск, весь виклик зник за мить. Вона раптом знову стала тією маленькою дівчинкою, яка ховалася за шафою від “настрою” батька.

Минув місяць. Юля змила ту фарбу, волосся потроху відростало. Вона стала тихою, але тепер це була інша тиша — не ображена, а якась задумлива.

Якось ввечері вона сіла біля мене на лаві.

— Бабусю, — тихо сказала вона, не дивлячись на мене. — Ти пробач мені. Я ж думала, що нікому не потрібна. Хотіла довести, що теж можу… що я краща за Миколу. А вийшло, що ледь себе не згубила.

Я поклала руку на її плече.

— Це ти мені пробач, доцю. Я так захопилася тим, щоб вивести вас у люди, що забула просто побути поруч. Микола — то Микола, у нього свій шлях. А ти в мене одна така. І мені не треба, щоб ти була найкращою. Мені треба, щоб ти була щасливою.

Вона притулилася до моєї руки. Ми так довго сиділи. А потім до хвіртки підійшов її однокласник Дмитро. Він тепер часто заходив — то цукру попросити, то запитати, чи не треба дров наколоти.

— Добрий вечір, дівчата, — усміхнувся він. — Юль, там кіно в клубі нове привезли. Може, сходимо?

Юля глянула на мене, я кивнула. Вона піднялася, поправила сукню і пішла до нього. Я дивилася їм услід і вперше була певна, що вона не наробить дурниць.

Як ви вважаєте, чи можливо справді любити двох дітей абсолютно однаково, чи ми просто боїмося собі зізнатися в протилежному?