Юлія сиділа на кухні, розглядаючи тріщину на старій чашці. За вікном шумів дощ, а в коридорі було чути приглушені голоси матері та тітки. Вони обговорювали меню, наче все вже було вирішено. Юлія відчувала, як всередині закипає холодна лють, яка зазвичай передує вибуху.

— Я не піду за нього, — сказала вона, коли жінки зайшли до кухні.

Мати, Вікторія Миколаївна, зітхнула і поставила на стіл паперовий пакет з логотипом дорогої кондитерської.

— Юлю, не починай знову. Ми ж усе обговорили.

— Ви обговорили, — відрізала дівчина. — Мене ніхто не питав.

— Тобі двадцять п’ять років, — втрутилася тітка, поправляючи окуляри. — Треба думати про справу батька. Ти ж знаєш, яка зараз ситуація.

— Ситуація? — Юлія засміялася, але сміх вийшов сухим. — Ви хочете за мій рахунок перекрити борги? Це так тепер називається?

— Не кажи дурниць, — мати опустила очі. — Артем — хороший хлопець. Освічений, з перспективної родини.

— Я його навіть не бачила жодного разу.

— Побачиш на весіллі, як не хочеш в живу подивитися.

— Бачити його не хочу!

Юлія підвелася, зачепивши стілець. Вона схопила коробку цукерок, яку принесла тітка «від нареченого», і кинула її на підлогу. Потім схопила куртку і вискочила з квартири, не чекаючи відповіді. Їй було байдуже до того, що батько, Павло Сергійович, вважав її винною в усіх бідах.

А біди почалися пів року тому. Тоді Юлія зустрічалася з Максимом. Він здавався їй ідеальним: уважний, цікавився її справами, часто заходив за нею на роботу в офіс батька. Вона сама дала йому ключ-карту, коли йому треба було зачекати її під час наради. А через тиждень конкуренти випустили продукт, який повністю копіював нову розробку Павла Сергійовича. Контракти розірвали, люди почали звільнятися. Максим зник наступного дня.

Батько тоді не кричав. Він просто подивився на неї і сказав: «Ти зробила вибір. Тепер моя черга». Його рішенням став Артем — син давнього бізнес-партнера. Це був класичний обмін: капітал в обмін на родинні зв’язки.

На вулиці було сиро. Юлія йшла парком, не розбираючи дороги. У вухах грала важка музика, яка забивала всі думки. Вона так захопилася власними переживаннями, що не помітила постать попереду. Удар був несильним, але несподіваним. Юлія похитнулася, навушники випали.

— Обережно, — сказав хлопець, підтримуючи її за лікоть.

Він тримався за ліхтарний стовп, намагаючись втримати рівновагу. Юлія подивилася на нього крізь пасма вологого волосся. Обличчя незнайомця здалося їй втомленим, але спокійним.

— Вибачте, — буркнула вона, намагаючись знайти дріт від навушників.

— Нічого страшного. Ви так швидко йшли, ніби за вами хтось гнався.

— Можна і так сказати.

— У вас очі заплакані, — зауважив він, не відпускаючи її руку. — Щось серйозне?

— Життя руйнується, — Юлія спробувала посміхнутися, але губи затремтіли. — Але це довго розповідати.

— У мене повно часу. І якраз шукав привід зайти в ту кав’ярню через дорогу. Там роблять непоганий американо. Хочете?

— Ви кожного дня пропонуєте каву незнайомкам? — запитала вона.

— Тільки тим, хто збиває мене з ніг. Мене звати Денис.

— Вікторія, — збрехала вона, назвавши ім’я матері.

Вони сіли біля вікна. Кав’ярня була напівпорожньою. Денис зняв пальто і поклав його на сусідній стілець. Він щойно повернувся з навчання в іншому місті. Його теж притиснули обставини.

— Батько хоче, щоб я очолив філію тут, — розповідав Денис, помішуючи цукор. — І ще в нього є ідея щодо мого особистого життя. Каже, що шлюб — це найкращий спосіб стабілізувати бізнес.

— І ви погодилися? — Юлія здивовано подивилася на нього.

— Я винен йому. Він оплатив моє навчання, витягнув мене з багатьох неприємностей. Іноді треба платити за рахунками, навіть якщо ціна — твоя свобода.

— Це жахливо.

— Можливо. А у вас що?

— Схожа історія. Тільки мій батько вважає, що я маю «спокутувати провину». Я допустила помилку, і тепер він хоче аби я її виправила.

Вони розмовляли ще дві години. Про музику, про подорожі, про те, як ненавидять це маленьке місто. Коли прийшов час прощатися, Денис записав її номер під ім’ям «Віка».

Минуло два тижні. Підготовка до весілля йшла повним ходом. Юлія майже не виходила з кімнати. Батько позбавив її доступу до карток і забрав ключі від машини.

— Це для твого ж блага, — сказав він під час обіду. — Тобі треба навчитися відповідальності.

— Ти просто купуєш собі спокій моїм життям, — тихо відповіла Юлія.

— Я рятую компанію, де працюють сотні людей. Подумай про них, якщо про себе не можеш. Артем погодився на всі умови. Він — твоя єдина можливість залишитися в цьому колі.

— Я не хочу бути в цьому колі.

— Тоді йди на орендовану квартиру. Завтра. Переводься на бюджет і живи на зарплату. Я заберу квартиру, яку подарував на двадцятиріччя. Вибирай.

Юлія мовчала. Вона дістала телефон і написала Денису: «Мені погано. Можемо зустрітися?»

Вони зустрілися в тому ж парку.

Вони не розпитували один одного про сім’ї. Це було мовчазною угодою. Юлія називала його Денисом, він її — Вікою.

Вони ходили в кіно, їли вуличну їжу і розмовляли про все на світі, крім майбутнього.

Травень настав раптово. Квіти на каштанах розпустилися, і повітря пахло чимось солодким і тривожним. Заяву до РАЦСу подали батьки через свої зв’язки, Юлія та Артем навіть не бачилися під час оформлення паперів. Батько Артема, Ігор Дмитрович, наполягав, щоб молодята зустрілися вже перед вівтарем, мовляв, «так буде більше інтриги».

Насправді всі просто боялися, що хтось із них влаштує сцену і зірве угоду.

Ранок весілля був сонячним. Юлія стояла перед дзеркалом у білій сукні. Мати намагалася поправити фату, але Юлія відсторонила її руку.

— Сама впораюся.

— Ти дуже гарна, доню.

— Це має значення для контракту?

— Припини, — мати зітхнула і вийшла з кімнати.

Біля будівлі РАЦСу було багато преси та дорогих авто. Юлія вийшла з машини батька, міцно стискаючи букет білих троянд. Голова паморочилася. Вона вирішила для себе: якщо зможе — скаже «ні». Але погляд батька, важкий і втомлений, тиснув на плечі.

Зала була прикрашена живими квітами. Гості перешіптувалися. Юлія бачила лише потилицю хлопця, який стояв біля столу реєстратора. Він був у класичному темному костюмі, спина напружена.

— Починаємо, — тихо сказав реєстратор.

Залунав марш Мендельсона. Юлія почала рухатися вперед. Кожен крок давався важко. Коли вона підійшла майже впритул, хлопець повільно повернувся.

Юлія зупинилася. Букет троянд вислизнув з її пальців і впав на килимову доріжку. Пелюстки розлетілися в різні боки.

— Денис? — її голос зірвався на шепіт.

— Віка? — хлопець дивився на неї так, ніби побачив привида.

У залі на мить запала тиша, яку перервав сміх тітки в першому ряду. Батьки перезирнулися.

— Ви знайомі? — запитав Павло Сергійович, виходячи вперед.

— Тату, це… це Денис, — Юлія все ще не могла прийти до тями.

— Який Денис? Це Артем, — роздратовано сказав батько хлопця. — Артеме, що відбувається?

Хлопець зробив крок до Юлії і підняв букет.

— Схоже, ми обоє трохи набрехали з іменами, — тихо сказав він, простягаючи їй квіти.

— Ти знав? — запитала вона, дивлячись йому в очі.

— Ні. Я до останнього думав про тебе. Про Віку.

— А я про Дениса.

Реєстраторка кашлянула, намагаючись повернути увагу до процедури.

— Отже, Юліє Павлівно, чи згодні ви…

— Тепер згодна, — перебила вона, не зводячи очей з нареченого.

— Артеме Ігоровичу?

— Так. Цілком.

Процедура закінчилася швидко. Гості аплодували, батьки з полегшенням тиснули один одному руки, обговорюючи деталі злиття компаній. Але молодята їх майже не чули. Вони стояли осторонь, тримаючись за руки.

— І що тепер? — запитала Юлія, коли вони вийшли на ґанок.

— Тепер ми поїдемо звідси, — сказав Артем. — Батьки отримали свій підпис на паперах. Бізнес врятовано. Наша частина угоди виконана.

— У тебе є план?

— Я продав ту машину, яку мені купив батько місяць тому. Таємно. Грошей вистачить на перший час у сусідньому місті. Я знайшов там роботу в невеликій фірмі. Без зв’язків батька.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Ти зі мною?

Юлія озирнулася на батьків, які позували перед камерами. Вони вже не дивилися на своїх дітей. Для них вони були виконаною місією, успішним проєктом.

— Так, — відповіла вона. — Тільки дай мені п’ять хвилин переодягнутися.

Вони не залишилися на святковий бенкет у ресторані. Поки гості розсідалися за столи, чорний седан Артема вже виїжджав за межі міста. На задньому сидінні лежала біла фата і знята краватка.

За тиждень у місті тільки й говорили про це весілля. Історія обростала деталями: хтось казав, що це був хитрий план батьків з самого початку, хтось — що молодята просто збожеволіли. Павло Сергійович спочатку лютував, але коли зрозумів, що бізнес знову йде вгору завдяки новим партнерам, заспокоївся. Він навіть переказав доньці частину грошей з її закритого рахунку, але вона їх не прийняла.

Юлія та Артем оселилися в орендованій квартирі. Там не було панорамних вікон і дизайнерських меблів, але на кухні стояли дві чашки — одна з них була з невеликою тріщиною, яку Юлія забрала з дому як нагадування.

Одного вечора вони сиділи на балконі, спостерігаючи за вогнями великого міста.

— Знаєш, — сказав Артем, подаючи їй чай. — Батько дзвонив сьогодні. Просив повернутися. Каже, що звільнилося місце заступника.

— І що ти відповів?

— Сказав, що в мене завтра зміна на моїй новій роботі. І що я нарешті виспався.

— Він розізлився?

— Швидше здивувався. Він ніколи не думав, що ми зможемо самі.

— Ми і самі не думали.

Юлія притулилася до його плеча. Вона згадувала той дощовий день у парку. Якби вона тоді не вибігла з дому, або якби він не зупинився біля того стовпа, зараз все було б інакше. Вона б сиділа в дорогому ресторані з чужою людиною, обговорюючи інтер’єр нової квартири, яку їм обрали батьки.

— Денисе, — тихо покликала вона.

— Я Артем, забула?

— Для мене ти Денис. Той хлопець з парку.

— Тоді ти Вікторія. Яка завжди кудись поспішає.

Він посміхнувся і обійняв її міцніше. Попереду було багато невідомого — неоплачені рахунки, пошуки кращої роботи, побутові дрібниці, до яких вони не були готові. Але вперше за довгий час Юлія не відчувала страху.

У сусідній кімнаті задзвонив телефон. Це була мати, але Юлія не поспішала брати трубку. Вона знала, що почує чергові поради про те, як правильно будувати сім’ю і чому треба бути вдячною батькові. Але зараз це не мало значення.

— Залишимо це на завтра? — запитав Артем, киваючи на двері.

— Залишимо назавжди, — відповіла вона.

Вітер ворушив фіранки, приносячи запах свіжоскошеної трави та бензину. Місто жило своїм життям, батьки — своїм, а вони нарешті почали своє.