Мама перестала святкувати свій день народження відколи не стало тата. У нас й так родичів не багато, приходили лише друзі і батьки батьків, але тепер мама залишилася сама і ми.

Тому вона й так робить нам з сестрою послугу, коли кличе на своє свято та старається на свою пенсію накрити гарний стіл. Я мамі вкотре кажу, що не треба витрачатися і ми можемо посидіти і біля смаженої картоплі, але вона все одно робить кілька салатів та обов’язково бульйон з дрібними макаронами та дрібно порізаними шматочками м’яса, присипаний кропом – смакота неймовірна.

Хоч мама й не святкує, але я все одно стараюся купити якийсь корисний подарунок – чи то набір вітамінів, чи то тонометр, чи то пояс з верблюжої шерсті.

Моя ж сестра Юля завжди любила показатися, тому дарує мамі парфуми і кольорові шарфи, які так і стоять у шафі. Потім вона бере у мами «поносити» і забуває віддати.

А мама й не заперечує. Та я теж не маю нічого проти. Просто мене дратує процес того, як вона це все дарує та на мене поглядає, мовляв, вона краще піклується про маму, краще знає маму і краще розуміє маму.

І ось зараз ми зустрілися з сестрою біля під’їзду. У руках у неї дорогий Київський торт і яскрава торбинка з якогось бутика.

– Ти цього разу шкарпетки купила?, – спитала мене зі сміхом.

– А хоч би й шкарпетки, але за свої гроші, – відказала я їй.

Настрій було зіпсовано, але перед мамою треба було показати, що я безмежно рада бачити сестру.

“Вітаю, мамо. Довгих і щасливих років! ” – я міцно обійняла її.

– Дякую, донечко, – вона взяла мій пакунок і тут вже й сестра зі своїми подарунками та привітаннями.

Мама розцвіла.

– Ну, навіщо вся ця розкіш? Навіщо гроші витратила? У тебе і так завжди проблеми з фінансами, – мама одразу почала хвилюватися, і в цьому вся суть їхніх стосунків.

– Ну, мамо, а для чого гроші, якщо їх не витрачати? Зате зараз ми можемо побалувати себе, – кинула Юля, навіть не глянувши на мене, і поставила свій “подарунок” на стіл: улюблений мамин торт, який тато колись привозив з відряджень з самого Києва.

– У маминому віці вже не варто їсти жирне та солодке, та й взагалі жінкам не слід захоплюватися їжею! – відповіла я.

– Раз в рік можна. Щоб ти зрозуміла, що життя може бути прекрасним і дивовижним, а не сухим і нудним! – засміялася вона.

– Дівчатка, не сваріться, сідайте до столу.

Ми не сперечалися, поки їли. Зате, як дійшла справа до торта, то Юля мені кожну ложку рахувала.

– Смачно, Віро?, – спитала вона.

– Так, смачно, тільки от чи мама знає, скільки ти взяла позик аби його купити?

Бачу, що мама зблідла: “Як?! Юлю, це правда? Знову?”

Юля, звісно, спробувала все применшити, але я вже втрутилася. “Зовсім не купа, а лише два, мамо. Плюс мікропозики.

Вона бере нові, щоб закрити старі. Я ж у банківській системі працюю, і ми маємо списки. Твоя старша донька там фігурує.”

Вона знову почала виправдовуватися: “Я беру і закриваю. Ну не виходить мені жити на цю маленьку зарплату. Ціни зростають…”

“Ага, ціни зростають. Потрібно жити за коштами! Я ось нікому не винна,” – порадила їй я.

– Звичайно, не винна, ти ж переживаєш копійку зайву витратити…

– А ти зате гроші кидаєш праворуч і ліворуч! Навіщо стільки одягу купуєш?

– Зате у тебе чоловіка немає, і ніколи не було!

– Може й не буде, тільки й у тебе чоловіка немає. Вони як подивляться, скільки ти витрачаєш, так і тікають від тебе.

Сльози на щоках мами змусили мене замовкнути. Я відчула провину, але не за слова, а за те, що не змогла стримати цю суперечку, яка завжди її так засмучує. Юля, побачивши сльози, одразу ж увімкнула “турботливу доньку”: “Мамо, матусю, не плач! Я тобі обіцяю, я намагатимусь віддати всі борги. Я підробіток знайду…”

Як завжди обіцянки, а як мамі потрібна допомога, то тільки я їй гроші даю.

Решту вечора я тримала себе в руках, як і сестра. Ми прибрали зі столу і я вирішила помити посуд, а у Юлі були термінові справи. Я вийшла сказати їй «Бувай», як побачила, як мама простягає їй гроші, а та бере!

Мене це не здивувало, вона віддає їй гроші за торт і подарунок, який потім Юля знову собі привласнить.

Вона рятує її, підтримує і шкодує, тим самим лише підсилює таку поведінку Юлі.

Завжди так було з самого дитинства – Юля псувала всі свої речі і батьки купували їй нові, а я шкодувала батьків, що вони багато працюють і була дуже бережна до свого одягу, тому й не мала нічого нового.

Я певна, що й свою квартиру мама заповість їй. От певна. Бо жаліє, бо та не вміє жити, а я ж якось справляюся. Я не знаю, як змиритися з такою маминою поведінкою. Що б ви порадили?