Вже кілька місяців поспіль у скромному офісі, де працювала Віта, жваво перешіптувалися про її розставання з чоловіком. Кожного ранку вона тихенько благала долю про якусь несподіванку: хай би хтось із колег виграв у лотерею, чи шеф здивував усіх новиною про подорож, чи навіть зірки на небі вишикувалися в дивний знак. Будь-що, аби тільки відвернути увагу від тих співчутливих усмішок, допитливих очей, тихого шелесту розмов і раптової тиші, коли вона проходила повз.

Звісно, їй було непросто. Часу не вистачало навіть на те, щоб привести себе до ладу чи вдягнути щось ошатне. Штани й светри, проста зачіска й постійна метушня, аби хоч якось упоратися з щоденними справами. Вона переконувала себе, що звикне, треба лише трохи потерпіти. Вона витримає. Вона ж сильна.

Та вночі самотність ставала нестерпною. То хотілося мчати до Андрія й просити повернутися, то стерти його з пам’яті назавжди. Ця людина, яка зруйнувала її світ.

Вони одружилися з глибокою вірою, що їхні почуття вічні. Сім років минули, а вони й не помітили, як байдужість оселилася в їхньому домі, поруч із постійними непорозуміннями. З кожним днем він дратував її дедалі сильніше. Вона не могла збагнути, чому в їхній, на перший погляд, благополучній сім’ї чоловік почав шукати розради в чарці. Що пішло не так?

Вона ж і працювала, і дбала про оселю, діти були в дитсадку. Живи й радій, але ні. Андрій не вбачав у тому біди. Кожен відпочиває по-своєму. Ні вмовляння, ні бесіди з його ріднею не допомогли. Зрештою, вона зібрала його речі, відвезла до батьків, змінила замки й подала на розлучення.

Мало б полегшати, та клопоти навалилися з новою силою, ніби заповнювали порожнечу, залишену ним: то діти занедужають, то несподівані видатки, то на роботі проблеми з завданням. І все самотужки… Просто сил не вистачає – так хочеться, аби хтось бодай трохи підтримав.

З часом усе погіршилося, бо Андрій раптом узявся за розум: почав приходити по дітей, охайно вбраний і сповнений енергії. Ні дати ні взяти – ідеальний супутник життя. Нова хвиля обурення захлеснула Віту. Коли був поруч, не вдавалося його переконати, а тепер сам перемінився. Звісно, задля когось іншого.

Втім, і вона вже призвичаїлася до самостійного життя й почала давати собі раду. Штани лишалися її улюбленим вбранням, але вона підстригла волосся й ніби скинула з плечей тягар, а з обличчя – роки. Їй сподобалася та жінка в дзеркалі, яка поправляла пасма з усмішкою.

Андрій брав дітей на вихідні, виплачував утримання й додавав дещо понад норму, так би мовити, бо витрати нині кусаються. Не придерешся. Хіба те, що він виглядає надто привабливо. Добре, що є вірна подруга, з якою можна поділитися всім. Якось Наталя завела мову про те, аби Віті пошукати нового супутника.

– А чому б ні? Скільки можна триматися осторонь?

– Знаєш, я вже натерпілася. До того ж, життя щойно почало налагоджуватися.

– У мене є один знайомий. Розлучений, доволі симпатичний. Ходімо на вихідні на зустріч?

– Ти не жартуєш?

– Зовсім. І зачіску нову вигуляєш, і приємно проведеш час.

– А й справді, чому ні?

Дійсно. Андрій живе повним життям, а їй сидіти в чотирьох стінах? Тим паче, нова зачіска їй так пасує. У суботу вона, вбрана святково, сиділа за столиком у затишному закладі й чекала на загадкового кавалера. Як давно не була серед гомону людей, під акомпанемент м’якої мелодії. Її розслаблений погляд упав на постать біля барної стійки. Андрій!

Отакої, замість побачити її в товаристві приємного чоловіка, він застає її самотньою в суботній вечір.

– Вітаю. Ти виглядаєш чудово.

– Дякую. Ти також.

– Чекаєш на когось?

– Так, на подругу. Вона затримується, – вигадала Віта, бо це краще, ніж зізнатися про запізнення чоловіка.

– Дивно, Наталя сказала, що ти чекатимеш на мене.

– От інтриганка!

– І не кажи! То як твої справи?

– Давай усе спочатку. Мене звати Віта!

– Згода. Я Андрій. Усе життя мріяв зустріти таку жінку, як ти!