Але найважче було, коли вона таки переходила на мою скромну персону і такими простими запитаннями про моє життя, руйнувала основи всього, за що я так відчайдушно чіплялася в цьому світі: безгрошівну роботу, невдячних дітей і байдужого чоловіка. В такі моменти хотілося втекти з нею на край світу, здійснювати божевільні вчинки або просто не мити гору посуду, а балакати з нею до ранку…

У нас на роботі Лесю відверто недолюблювали якраз за оце вміння поставити так запитання, що ти й не знав, що сказати й куди дітися, наче з тебе зривали всі покривала твоєї надуманої важливості для колективу, професійності і велемудрості.

– Як ти можеш з нею дружити, – хитали головами вони після чергової бурі, коли Леся ставила всіх на свої місця.

І справді, я з багатьма цими жінками весело проводила час після роботи, сиділа на каві чи ходила по магазинах, вони не вимагали у мене уважно запам’ятовувати хронологію подій їхнього життя, а просто пліткували чи обговорювали сімейні справи. Таку бесіду так само лейко й забуваєш і з радістю хочеш повторити ще.

Легко з такими людьми дружити, які не вимагають нічого взамін, але завжди є «але». Такі люди ніколи не прийдуть вам на допомогу.

Пригадую, що який день мені тягнуло спину, про якийсь лікарняний й годі було мріяти, бо недавно лиш з донькою сиділа, думала, що перетерплю, а там воно якось саме. Коли казала чоловікові, що не можу встати з ліжка, то він тільки й бурчав:

– Знову тобі щось не так! Все життя так!

І все. Розумієте? Просто вказати тобі, що ти отака є, а там далі роби що хочеш. А що я могла хотіти – сповзла з ліжка і поповзла на роботу.

І тут до мене підійшла Леся, глянула і просто за шкварки і до терапевта, той послухав і виписав направлення в стаціонар. Пригадую, що ми зайшли в автобус, а я ледве стою, то Леся домоглася аби мені дали місце і всю дорогу дивилася аби я не впала.

Я мало що з того пам’ятаю, тільки те, що мені було дуже холодно. Я сиділа на металевому ліжку, а Леся бігала з листком, шукаючи лікаря і медсестер.

– Ти як?, – питала вона мене, заглядаючи у очі.

– Мені дуже холодно.

– Я зараз.

Це вже зараз вона розказує, які були баталії аби мені дали ще один тоненький коцик, бо ж всім треба лише один, а тоді ще не включили опалення і було дуже холодно. Пригадую, що вона несла той синій в квадратики жорсткий коцик, наче трофей. Укутала мене і я провалилася в сон.

Це був такий солодкий сон, коли вперше за багато років спиш вдень, тебе ніхто не хвилює питаннями що їсти, де що стоїть, які уроки і ще купу всього. Мене розбудив запах юшки, я й не здогадувалася, що Леся вміє готувати.

– Ти не кисни, то всього лиш нирки, сказали, що будеш як новенька. Посьорбай аби зігрітися.

– Я не знала, що ти так смачно готуєш…

– Ти багато чого про мене не знаєш.

На цих словах ми розреготалися на всю палату, бо у Лесі таки чудове почуття гумору, мені здавалося, що я знаю всіх її однокласників на імена, а тут таке. Потім виявилося, що вона той бульйон купила і просто перелила у банку.

І отак вже й роки минули, а я те все пам’ятаю, як сьогодні. Легко з вами сходяться і так само легко й покинуть, буває. А інколи допомога приходить від того, що ви б в останню чергу до нього звернулися і вам про неї й не нагадають, не попросять відплатити добром за добро.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота