– Живемо, ми, Ларисо з батьком твоїм, наче й казці.

– Якій?

– Бабина дочка і дідова дочка, тільки замість дітей у нас коти. Не питай мене, як то почалося, але тут питання в іншому – твій батько каже, що не має котів!

Я на двір не можу ступити, бо з під ніг то одне, то друге дремене, а він очима кліпає і каже, що нічого не бачить.

Та моя Маруська не може в двір з печі вийти, бо одразу на неї коти косяться, а той і далі нічого не бачить.

У мене є моя кішка Маруся. Ще малою була, приблудилася, я її виходила. Тепер Маруся – то моя господиня, мудра, чорно-біла, ходить по хаті, як королева. Спить на моїх вишитих подушках і нікому зла не робить. Може зʼїсти ложку сиру та молочка посьорбати і все.

Батько твій за кота нічого не каже, бо хіба він її годує? Не звертає на неї уваги, хіба та йому на шапку сяде, то бурчить.
А тут я наливаю якось їжакам молока, не встигла обернутися, як коти миску обступили.

– Петре, – питаю його, – то чиї коти біля нас?

– А я хіба знаю? У мене котів нема.

Але ж я точно знаю, що біля нього завжди два коти крутяться, особливо, коли він з рибалки йде.

Батько їх, звісно, не називає. Тоді вони були “Отой-Смугастий” та “Рудий-Хитрун”. Виходить з хати та все їм в миску щось кине, а як не бачить, що я дивлюся, то й говорить з ними.

– Піду завтра на карасі, то вже будете мати бенкет, – каже.

І ти розумієш, Ларисо, з самого раночку встане та на цілий день піде, бо тим котам риби треба. А те, що мені помогти треба – то нема.

Батько приходить із риболовлі, з повними сітками плітки та карасів. І що? Він виносить їм “регіональні надбавки” – риб’ячі хвости, голови.

Він мені каже: “Це не для котів, це для того, аби миші не заводились, плачу за роботу!” А я тихенько собі усміхаюся.

А недавно за ним ще одна ув’язалася кітка, така вся чорна, як ніч, то я її так і назвала. І така нагла – одразу собі до стодоли і там котенят привела.

– Петре! – кажу я йому. – Ти подивися, яка біда!

– Яка біда? – кліпає очима він. – То не моя біда! Я її не кликав!

– Кликав чи ні, але я вже нявкіт чую.

– То що я зроблю? То хіба мої коти?

Але наступного дня дивлюся, коли він поліз на сіно дивитися. Далі довго сидів і шкрябався в голову, а далі пішов телефонувати кумам чи кому котів не треба.

Але найцікавіше сталося вранці. На ганку, біля порога, лежала ціла купа, мишей-полівок. Дід проклинав їх цілу осінь, бо вони йому буряки знищили.

Ніч стояла поруч, як на параді, і дивилася: “Ось, хазяїне, моя плата за житло!”

– Ти дивися, яка ловча, не те, що твоя Маруся лиш в подушках вилежується, – хвалився мені.

– Добре, – кажу я, – Хай живе. Але щоб ти малечу прилаштував.

І от тепер у нас повний комплект: моя Маруся, батькові двоє та Ніч з трьома котенятами. Батько каже, що онуки будуть з котенятами бавитися, але слухай, тут справа в контролі. Що то за розплідник такий він мені влаштував, що я те все годую?

Ти до нього зателефонуй та попитай, доки те все буде тривати? Нема моїй Марусі права на двір вийти, бо одразу коти хвости задирають. А він регоче.

– Ти, стара розбійнице, – бурчить дід, – чого тут розляглася? Ану, йди звідси!

Він не визнає котів, він не називає їх на ім’я, але ж знає, де їхнє гніздо, скільки голів, і скільки молока треба принести, щоб ніхто не лишився голодним.

Тому, якщо ви запитаєте його, чи є у нього коти, він, звісно, відповість: «Ні! В жінки є кітка».