Я не знала, що була щаслива. Була паскудна темна холодна днина, ранок, я варила остогидлу манну кашу в старій каструлі, бо тільки там вона не пригорала, на маленькій кухні, яка плісніла по кутках. Кава була несмачна, я вже роки не купувала дорожчу — економила. Чоловік знову встав і зайняв ванну, а вона у нас одна, і всі спізнюються. Ще й виглянув у кухню:
— Є щось, крім каші?
— За десять років можна навчитися щось собі зробити, — відповіла я різкіше, ніж хотіла.
Мені не складно було підсмажити яйця чи нарізати сир. Просто не цього ранку. Я стояла над плитою і дивилася, як молоко піднімається пінкою. Треба було стежити, бо втече — і знову витирай.
— Сину, вставай, — крикнула я в кімнату.
— Не хочу, — почувся глухий голос з-під ковдри.
Я зайшла. Він лежав теплий, розпатланий, щока притиснута до подушки. Найгірше — витягати дитину з цього тепла в темряву, де зима ще навіть не подумала відступати.
— Треба в садок.
— Я не піду.
— Підеш.
Він сів, заплакав без сліз, просто бурмотів. Колготки стягнув одразу.
— Коляться.
— Не коляться.
— Коляться.
Я натягла вдруге.
Далі не та футболка, не та кофтинка, все кололо і гризло.
Далі каша не смачна. Далі зубки чистити не буде.
Нарешті куртка, шапка, шарф, рукавички. Усе це займало вічність. У коридорі було холодно, з під’їзду тягло сирістю.
Ми повільно йшли по слизькій доріжці, яку вже вічність не посипали. Лиш би не довго чекати на тролейбус.
Ми стояли на морозі, пара йшла з рота. Син тупцяв на місці.
У тролейбусі було тісно. Люди мовчали, трималися за поручні. Хтось кашляв. Хтось дивився в телефон. Син притулився до мене.
— А ми запізнимось?
— Трошки.
— Мене будуть сварити?
— Ні.
Я віддала його в группу і бігом на роботу.
На роботі мене зустрів стос паперів.
— Це теж твоє, — сказала колега. — Бо Олег пішов.
— А мені куди ще?
— Ну, ти ж справишся.
Я сіла. Дзвінки, листи, таблиці. Обід з’їла за комп’ютером. Картопляне пюре з контейнера було холодне.
Увечері я повернулася додому пізніше, ніж планувала. Кухня зустріла мене горою посуду. Картопля в мішку під столом уже пустила паростки. Ми купили шість мішків восени, бо так дешевше. Тепер вона морщилася і пахла землею.
Я чистила її механічно. Шкірка спадала товстими смугами. Увімкнула телевізор — аби щось говорило фоном. Йшла якась передача з зіркою. За столом сиділа жінка — доглянута, з ідеальним волоссям. Вона розповідала, що чудова мама, бо її дитина має няньку і на вихідні вони літають в Мілан.
Ведуча слухала, трохи примруживши очі.
— Ви кажете, що хороша мама. А як це зрозуміли?
— Я працюю аби моя дитина мала все найкраще.
Ведуча похитала головою.
Я різала моркву і спочатку не вслухалась. Але далі прозвучало інакше.
— Все найкраще, це не все найдорожче. Хороша мама — це коли встаєш у темряві. Коли вариш ту кашу, яку ніхто не любить. Коли будиш сонну дитину, а вона бурчить. Коли в мороз тягнеш її в садок, бо треба на роботу. Коли потім ще вечерю готуєш.
Я зупинилася. Ніж завис у повітрі.
— І коли вона робить паперову квітку і несе її тобі, бо свято наближається і ти ліпиш її на холодильник та всім показуєш зі сльозами гордості на очах. От що означає бути хорошою мамою і давати дитина всю свою любов, хоч це дуже важко без грошей і можливостей, — додала ведуча.
У мене в мийці стояла та сама каструля. На холодильнику — той самий будиночок із синім дахом. Я стояла спиною до телевізора і дивилася в стіну. Ніби хтось описував мій день без прикрас.
Я вимкнула плиту. Руки тремтіли.
Син прибіг у кухню.
— Мамо, дивись!
У руках у нього була паперова квітка — трохи перекошена, з криво приклеєним стеблом.
— Це тобі.
— Дякую.
— Ти поставиш на холодильник?
— Поставлю.
Він задоволено кивнув і побіг у кімнату.
Чоловік зайшов слідом.
— Машину завтра треба буде подивитися.
— Добре.
— Ти чого мовчиш?
— Просто втомилась.
Я поставила сковорідку на плиту. Картопля шкварчала. Запах був звичайний, домашній. Чайник тихо засвистів.
Раніше я бачила тільки втому. Бачила плісняву в кутках, тісний коридор, чергу у ванну, тролейбус із чужими плечима. Усе це дратувало. Здавалося, що життя проходить повз, а я застрягла в нескінченних обов’язках.
Того вечора я дивилася інакше. Та сама кухня. Та сама картопля, яку треба доїсти, бо шкода викидати. Ті самі тарілки, які ніхто, крім мене, не поставить у шафу рівно. Але раптом у всьому цьому з’явився інший кут зору.
— Мамо, ти прийдеш почитати? — почувся голос із кімнати.
— Прийду.
Я витерла руки рушником. Пройшла повз холодильник. Тепер на ньому було два малюнки. Старий будиночок і нова квітка. Магніт ледве тримав обидва.
У кімнаті син вже лежав під ковдрою.
— Про ведмедика?
— Про ведмедика.
Я сіла поруч і відкрила книжку. Читала рівно, без поспіху. Він слухав, не перебиваючи. Коли я закрила сторінку, він уже майже заснув.
— Мамо?
— Що?
— Ти завтра мене розбудиш рано?
— Так.
— Добре.
Я повернулася на кухню. Чоловік мив чашки.
— Давай я, — сказав він.
— Добре, мий.
Він усміхнувся.
Я налила собі чаю. Сіла за стіл. У вікні було темно, відбивалася моя постать і лампа над столом. З вулиці тягнуло холодом, але тут було… ідеально.
Я згадала ранок. Як злилася через кашу. Через запитання про сніданок. Нічого з того не зникло. Завтра буде те саме. Знову темно, знову треба вставати о шостій. Знову колготки і шарф.
Просто я вперше за довгий час помітила, що встаю не в порожнечу. Що мене чекають. Чекає дитина, коли я заберу її з садка. Чекають колеги, бо я допоможу, чекає чоловік, бо я його сім’я.
Я не стала іншою за один вечір. Наступного ранку я знову бурчала, коли молоко ледь не втекло. Знову підганяла сина.
— Швидше, ми спізнюємось.
— Я стараюсь.
— Знаю.
Чоловік знову зайняв ванну.
— Ти довго?
— Ще хвилину.
Я закотила очі, але вже без тієї гіркоти. Кава залишалася несмачною. Кухня — маленькою. Картопля — пророслою.
Проте щось змінилося в мені. Я стала частіше зупинятися. Дивитися, як син зав’язує шнурки. Як чоловік, думаючи, ріже хліб. Як у вікні повільно світлішає небо.
Одного разу в тролейбусі син сказав:
— Мамо, а чому ти тепер не сердита?
— Я сердита.
— Ні, ти інша.
Я не знала, що відповісти. Просто притиснула його до себе міцніше, щоб він не впав на повороті.
На роботі все залишалося складним. Обов’язків не поменшало. Але я вже не повторювала подумки одні й ті самі претензії. Я робила те, що треба. І ввечері поверталася в ту саму кухню.
Я почала мити каструлю одразу після каші. Не завжди, але частіше. Почала іноді готувати щось інше на сніданок — не з обов’язку, а тому що хотіла. Почала купувати іншу каву, не найдорожчу, але й не найгіршу.
— Ти змінила каву? — якось спитав чоловік.
— Так.
— Смачніша.
— Мені теж так здається.
Син продовжував не любити вставати зранку.
— Ще п’ять хвилин.
— Ні.
— Ну три.
— Дві.
Ми торгувалися щоранку. І щоранку я знала, що це повториться. І що колись цього не буде. Але я про це не думала довго. Просто застібала йому куртку і поправляла шарф.
Кухня все ще пліснявіла по кутках, але весною ми її забілили.
Картоплю доїли. Наступної осені купили менше.
Я не перестала втомлюватися. Не стала зразковою господинею. Не навчилася прокидатися з усмішкою. Але перестала дивитися на своє життя як на щось тимчасове, що треба пережити до кращих часів.
Того зимового вечора я просто впізнала себе в чужих словах. І побачила свою кухню, свій тролейбус, свою стару каструлю без звичного роздратування.
Зараз, коли вмикається світло над столом і чайник починає тихо шуміти, я іноді згадую той момент. Не як відкриття, а як точку, після якої я стала уважнішою.
Син підріс. Він уже сам одягається, хоча бурчить так само.
— Мамо, я не знайду шапку.
— Вона на полиці.
— Я дивився.
— Подивись ще раз.
Чоловік іноді готує сніданок сам.
— Сьогодні я, — каже він.
— Добре.
Я дивлюся, як він перевертає млинці, і згадую ті ранки, коли мене дратувало кожне запитання.
Я не знала, що була щаслива. Просто жила в темній кухні з манною кашею і пророслою картоплею. І не помічала, що саме в цій кухні з шостої ранку світиться маленьке жовте світло, під яким росте моя родина.