Коли Денис сказав мені, що ми поїдемо до його мами в гості, я не очікувала, що звичайна зустріч перетвориться на щось настільки приголомшливе. Я дуже хотіла аби в новій родині у нас все було відкрито, щоб підтримували одне одного, усміхаються, коли хтось заходить у двері. У мене вдома з цим було, так би мовити, складніше.

Мої батьки не ладнали давно, а недавно розійшлися, батько пробував ще зі мною підтримувати контакт, але мама сказала, що я маю вибрати або її, або його. Я вибрала маму, бо мені було її шкода.

Але це не налагодило між нами стосунки, бо вона в іншому місті, я в іншому. Добре, що я зустріла Дениса і у нас такі стосунки, які мені хочеться плекати все наше спільне життя.

Денис сидів на дивані й щось шукав у телефоні. Я саме готувала чай.

— Мамо, заїдемо до тебе в суботу. Я ж казав, ми з Оксанкою хочемо познайомитися, — лагідно сказав він у слухавку.

Я почула голос його мами навіть із кухні — високий, трохи схвильований:

— А покажи хоч її фото! Синку, ну скільки ж ти ховатимеш дівчину від мене?

Денис усміхнувся у мій бік.

— Мамо, не ховаю. Просто… ну, зачекай трохи. Зараз надішлю.

Він погортав галерею, показав мені два фото — я вибрала, де стояла на тлі річки, у світлі сонця. Він надіслав.

Через увесь коридор я почула коротеньке:

— О! Сердечко прилетіло. І “гарна” написала. Бачиш? Я ж казав, вона в мене розумниця.

Я засміялася:

— Про “розумницю” не писав, я правильно зрозуміла?

— Потім сама переконається, — підморгнув він.

Пройшло буквально кілька хвилин між повідомленнями, які мене так окрилили і приземлили водночас.

Познайомилися ми з Денисом на другому курсі. Обоє допомагали в студентському проєкті — їздили до діток у центр соціальної підтримки. Я прийшла туди за покликом серця, а він — бо друзі підмовили.

Хоч потім сам зізнався:

— Та які друзі… Я тебе перший раз побачив — і ноги самі занесли.

Перші два місяці він майже мовчав поруч зі мною, але завжди був поруч: то коробки допоможе занести, то інструменти подасть, то спитає, чи не холодно.

Я думала, він просто ввічливий. Не більше.

А потім, коли ми разом фарбували паркан, він раптом сказав:

— Оксано, ти ж помітила, що я весь час біля тебе?

— Помітила. Я просто думала, що ти активіст, — засміялася я.

— Ні. Я просто… тебе дуже виділив серед усіх.

Так ми й почали зустрічатися.

Коли в нас зайшла розмова про батьків, виявилося, що наші історії дивним чином перегукуються. Але зовсім не так, як ми думали.

— Мій тато пішов від нас три роки тому, — тихо сказала я тоді. — Просто зібрав речі й поїхав в інше місто. Навіть не пояснив, чому.

Денис обережно взяв мене за руку.

— Я свого взагалі не знаю. Мама казала, що він покинув нас ще до мого народження. Вона сама мене виховала.

Мені стало його щиро шкода.

Ми вирішили одружитись після закінчення університету, на меті було скромне весілля і знайомство з батьками.

План був простий: спершу до його мами, а потім — до моєї.

Але Денис довго не казав мамі про мене.

— Вона багато чого пережила, не хочу, щоб одразу почала хвилюватися, — пояснював він.

Я не наполягала.

За кілька днів до поїздки ми сиділи в кафе. Я обирала десерт, коли його телефон раптом пропищав. Денис відкрив повідомлення і застиг.

— Щось трапилось? — спитала я.

Він повільно повернув до мене екран.

На ньому було:

«Сергій сказав, що на фото його дочка…».

Я спершу навіть не зрозуміла.

А потім гаряча хвиля підступила до грудей.

— Чекай… ЩО? Я — чия дочка?

— А твого батька як звати? — тихо спитав він.

— Мого? Сергій. А що…

І я замовкла. Бо все встало на свої місця.

Принаймні для мого серця.

— Оксано, можливо, це просто збіг…

— Збіг? Він нас покинув. А тепер ти кажеш, що твоя мама… що вона…

Слова заплутувалися. Голос лунав наче не мій.

Мені стало так прикро, так болісно, що я не могла сидіти.

— Мені потрібно вийти, — сказала я й схопила сумку.

І пішла. Просто вийшла, навіть не озирнувшись.

Денис не наздоганяв. І я була йому за це вдячна — того вечора я не могла говорити ні з ким.

Тиждень я не брала слухавку. Вмикала телефон тільки на кілька хвилин і вимикала. Мені потрібно було прожити це.

І одного вечора я все-таки подзвонила сама.

— Денисе… пробач… просто я не могла одразу все це прийняти.

— Оксанко, не проси вибачення. Ти нічого не зробила.

— Я думала весь тиждень. І зрозуміла: не наша вина, що в дорослих були свої помилки. Ми не відповідальні за їхні рішення…

— То ми… разом? — тихо спитав він, і я почула, як сильно він хвилюється.

— Разом. І поїдемо до батьків. Будемо пробувати порозумітися.

Він видихнув так, ніби весь цей час затримував подих.

Поїздка до його мами була нервовою для нас обох, але й важливою.

Коли ми зайшли в її квартиру, Тамара одразу простягла до мене руки:

— Оксано, я така рада тебе бачити!

Вона поцілувала мене в щоку так щиро, що я не стрималася і розслабилася. Навіть усміхнулася.

Тато сидів на кухні. Коли я зайшла, він підвівся.

Я не бачила його три роки.

— Оксанко — тихо промовив він. — Я радий, що все прояснилося, хай так і ми можемо бачитися.

Сергій сів, поклав руки на стіл.

І почав.

— Я винен. Я точно винен. Я не виправдовуюсь. Але… я розлучився не через Тамару. Ми тоді з твоєю мамою вже давно жили як сусіди. А коли у відпустці мені стало зле… Тамара допомогла. Врятувала. І я зрозумів, що такої підтримки в житті я давно не мав. Я повернувся — і в нас із твоєю мамою був серйозний розрив. І… так сталося.

Я слухала мовчки.

— Я знаю, що ти не вибачила. Можливо, й не треба. Але я дуже хочу хоча б не бути чужим.

Я не відповідала. Просто кивнула.

Моя мама на нас чекала вже без радості. Коли ми приїхали до неї через тиждень, вона ледь глянула на мене й одразу сказала:

— Ти з ним? І з їхнім сімейством?

— Мамо… вони не винні.

— Не винні? Вона зруйнувала нашу родину, а ти їй мамкатимеш?

— Я доросла людина, маю право на своє життя.

Денис залишився на дворі, як і просила. Моя мама не хотіла його бачити. Та він усе одно приїхав разом зі мною.
Розмова була важкою. Ми сперечались, пояснювали одне одному свої мотиви. Але моя мама не змінила думки.

І я знала, що вона не з’явиться на нашому весіллі.

Та Денис взяв мене за руку, коли я вийшла до нього надвір, і сказав:

— Ми самі створимо свою родину. І нехай наші близькі колись приймуть нас — ми почнемо без них.

І ми почали.

Весілля було тихим, але дуже світлим. Денисова мама плакала і обіймала мене, ніби я її рідна донька.

Тато був більше стриманим, але я бачила: він щиро радіє за нас.

Через кілька років у нас з’явилися двійнята — двоє усміхнених, світлих малюків.

Тамара з Сергієм приїжджали щовихідних, допомагали, гуляли з ними в парку, сміялися, фотографували.

Я дивилася на них і думала: можливо, доля просто вміє робити дивні петлі, але зрештою приводить туди, де тобі добре.

А моя мама так і не приїхала. Вона не захотіла побачити навіть онуків.

Але я все одно щороку надсилала їй фото і коротке:

— Мамо, ми чекаємо на тебе. У будь-який час.

І я знаю, колись вона прийде.

Ось така моя історія — історія дівчини, яка думала, що її минуле зруйнує майбутнє. Але насправді воно його тільки змінило. І подарувало нову родину — з непростими, але рідними людьми.