– Знов ноги задерла та вилежується, а я маю все за неї робити?
Отаке було моє і життя і сокровенні бажання. Як тепер згадую за молодість, то лиш одне пам’ятаю – дуже вже я хотіла хоч раз виспатися, бо навіть узимку я не мала такої змоги, бо мала щоденну роботу з господаркою, дітьми і роботою.
Не знаю, як то діти можна планувати, бо я свої не планувала і здавалося мені, що то така насмішка наді мною, бо одне за другим, а я лиш очима блимаю. Коли вже п’ята дитина світ з’явилася, то я вже почала уникати чоловіка, але ж де. Одразу непорозуміння починаються, одразу все йому не так. Що я колись знала з методів, як до лікаря та важке піднімати?
Отак я січкарню в стодолі совала і совала, бо йти до когось навмисне побоювалася.
Але щоби я не робила, але шоста дитина з’явилася вчасно і здоровенька дівчинка. Тому я й любила її найбільше, бо маю перед нею такий гріх, хоч нікому й не розказувала за нього.
Росли мої діти і по світах розлетілися, хто куди, рідко їх зараз бачу, бо вже й своїх онуків мають і не до мене їм. Але на мій день народження всі з’їжджаються і так мені тоді любо дивитися на них, що така велика родина, аж нема як за столом поміститися. Вже мої правнуки бігають як те просо розсипане усюди і так мені радісно стає, що життя буяє, а ти вже того соку не маєш, а в них ще живеш.
Важко тоді було їх ростити, не все могла я їм дати, що інші діти мали, не раз згадую і слово лихе і думку криву, не раз би щось змінила.
То в той момент так нестерпно пече, не знаєш де вихід, думаєш і переживаєш, але час проходить і через якийсь день і забуваєш. Що тебе таке гризло.
Пригадую, як якось старшому синові не поклала на Миколая під подушку нічого, хоч мала подарунок, але тоді він щось був наробив, вже не згадаю, що саме, але на той момент то мене так було аж до живого дістало.
Бачите як – що зробив вже не знаю, а що мені то пекло – пам’ятаю. Так от, я йому різку під подушку. А він знаєте, що робить?
А він і мені різку!
А я ще в більшу горіч, як то так, я його носила, я його годувала. А він так мені віддячив? Не могла йому простити і довгі роки те пам’ятала, а потім, як йшов вслужити, то я йому і посилки передавала, листи писала і їздила до нього, бо любішої дитини на той момент у мене не було, навіть моя наймолодша була десь дуже далеко у моїх думках.
Скільки я на колінах в молитвах простояла за його добру долю, скільки офірувала…
І знаєте що? Він і не пам’ятає, як мені під подушку ту різку ставив! Але завжди згадує, які я йому посилки передавала і як він міг виміняти на продукти чи легшу роботу чи звільнення.
Отак і моя найменшенька Юстинка мене на старості заходить, слова мені не скаже, що мусить й на мене час витратити, хоч могла б і з онуками посидіти чи просто полежати, а то йди до баби та годуй і пери з неї та розмовами тіш.
Я проти тої думки, що Бог дає діти і дає й на діти. Я думаю, що Бог дає мудрість і ти вже сам має прийняти те, що є і знати, що погане пройде, на жаль, так само, як і хороше.
Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота