— Забирайся з мого дому.

Голос батька був рівний, майже спокійний. Саме це й дошкуляло найбільше.

Ні крику, ні вагань — лише холодна, остаточна фраза, від якої у Романа на мить потемніло в очах.

— Ти серйозно? — видихнув він. — Після всього… ти просто виганяєш мене?

Батько — Дмитро Іванович — стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Він не повертався. Не дивився в очі. Наче Романа вже тут не було.

— Я сказав усе, — відповів він. — Збирай речі. У тебе година.

Роман стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. У голові гуло.

— А вона? — тихо спитав він. — Вона теж так вирішила?

Дмитро Іванович нарешті обернувся. Його погляд був важкий, чужий.

— Не смій втягувати її в це.

Отже, відповідь була очевидна.

Роман гірко всміхнувся.

— Ти не просто забрав у мене жінку, — сказав він хрипко. — Ти забрав у мене дім.

— Ти дорослий чоловік, — сухо відрізав батько. — Пора жити самостійно.

Роман розвернувся і пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима.

Він кидав речі до валізи без ладу, не дивлячись, що саме бере.

Футболки, сорочки, книжки, взуття — усе летіло, наче не мало жодної цінності.

«Як так сталося?» — крутилася думка.

«З якого моменту все пішло не туди?»

Колись він вірив, що в їхній родині є межі, які не можна переступати.

Що батько — це опора.

Що дім — це безпека.

Виявилося — ні.

У тридцять років Роман мав стабільну роботу, гарну репутацію, перспективи, але жив в батьківському домі.

Тому кар’єра розвивалася рівно, от особисте життя — ні.

Його не приваблювали яскраві, галасливі жінки з порожніми розмовами.

Він шукав тиші. Глибини. Справжності. Когось, хто буде схожий на його матір, якої не стало п’ять років тому.

Батько теж не міг нікого знайти, та й не шукав. Отак жили удвох в великому будинку, підтримуючи один одного і надіючись, що в їхньому житті з’явиться хоч хтось.

І довгий час здавалося, що такої жінки просто не існує.

Поки вона не з’явилася.

Дмитро Іванович ніколи не говорив про самотність.

Він багато працював, тримав бізнес, був зібраним, вимогливим.

Роман поважав його. Навіть захоплювався.

Він бачив у ньому приклад сили, але хвороба прийшла раптово.

Батько ніколи не скаржився, тому звістка про лікарню стала потрясінням.

Роман метався між роботою і лікарнею, домовлявся з лікарями, приносив усе необхідне.

Він боявся.

Боявся втратити останню рідну людину.

Саме там, у лікарні, все й почалося.

Її звали Ірина.

Спокійна, стримана, уважна.

Вона не метушилася, не говорила зайвого, але її присутність заспокоювала.

Роман помітив її не одразу.

Але одного дня зрозумів: чекає її змін більше, ніж новин від лікаря.

Він ловив себе на думці, що думає про неї дорогою додому.

І що вперше за довгий час йому хочеться поспішати кудись не через обов’язок чи страх.

Спочатку він не надав значення тому, як батько дивився на Ірину.

Ну дивиться — що з того?

Але одного разу Роман побачив, як батько взяв її за руку.

Ніжно. Надто ніжно.

Ірина швидко відвела погляд, але не забрала руки.

Тоді щось кольнуло всередині.

Після виписки виникло питання догляду.

Ірина погодилася допомагати.

Це здавалося ідеальним рішенням.

Роман щиро радів.

Він навіть уявляв, як усе може скластися.

Але він не знав, що в цьому домі вже розгорталася інша історія.

Батько оживав поруч з Іриною.

Сміявся частіше.

Ставав м’якшим.

Роман бачив це.

І переконував себе, що це добре.

Але щоночі засинав із відчуттям, ніби втрачає щось важливе.

Того вечора йшов дощ.

Роман зважився. Він сказав їй усе. Просту правду про свої почуття.

Ірина слухала мовчки, а потім сказала:

— Ми разом з твоїм татом. І скоро одружимося.

Він просто відійшов убік.

Через кілька тижнів батько повідомив про весілля.

Наче між іншим.

А ще — що Роману час з’їхати.

Роман закрив валізу.

Озирнувся востаннє.

— Ти ще пожалкуєш, — сказав він тихо, проходячи повз батька. — Але мене тут уже не буде.

Двері зачинилися.

І з того моменту почалося його нове життя.

Без дому.

Без батька.

Але з правдою, яка боліла, та давала силу йти далі.

Перші тижні після від’їзду були дивними.

Роман жив ніби на автоматі: робота, тимчасова орендована кімната, вечори в тиші.

Без звичних стін, без голосу батька за дверима, без відчуття, що він «у себе».

І все ж — щось у ньому змінювалося.

Вперше за багато років він відповідав лише за себе.

Ніхто не оцінював його рішень.

Ніхто не диктував правил.

Через місяць він знайшов невелику квартиру на околиці міста. Світлу, з великими вікнами і старим, але затишним балконом. Там пахло свіжою фарбою і свободою.

Він купив простий стіл, зручний диван, кілька книжкових полиць.

І впіймав себе на думці, що вперше облаштовує простір під себе, а не так, як є.

Одного вечора, стоячи на балконі з чашкою чаю, він раптом відчув спокій. Просто — рівне, тепле відчуття, що він на правильному місці.

Вона з’явилася несподівано.

Її звали Катерина.

Вони познайомилися випадково — на презентації проєкту, куди Роман потрапив майже примусово. Вона сиділа поруч, уважно слухала, робила нотатки й іноді посміхалася так, ніби знала щось важливе, але не поспішала ділитися.

Розмова зав’язалася легко.

Катерина не намагалася вразити. Вона говорила спокійно, дивилася прямо, сміялася тихо. У ній було те, чого Роман давно шукав і не міг назвати — внутрішня цілісність.

Вони почали бачитися частіше.

Прогулянки. Кава і довгі розмови.

Роман не поспішав.

Він більше не хотів доводити, завойовувати, переконувати.

Він просто був собою.

І раптом зрозумів: його приймають саме таким.

Одного вечора Катерина вперше прийшла до нього додому.

Вона довго розглядала квартиру, балкон, книги.

— Тут спокійно, — сказала вона. — У тебе добре.

І в цю мить Роман усвідомив:

він більше не живе з образою.

Минуле перестало тиснути.

Любов, яка приходить після втрат, — інша. Вона заповнює все серце і зцілює.

Про батька він думав рідко. Без злості. Без бажання щось довести.

Іноді — з легкою сумною вдячністю: якби не ті події, він ніколи б не пішов.

А якби не пішов — не знайшов би себе.

У новій квартирі з’явилися дві чашки на кухні.

Два пледи.

І плани, які будувалися на майбутнє.

Роман більше не почувався вигнаним, він мав власний дім, кохану і ціль в житті.

І вперше за довгий час точно знав: тепер він іде туди, де його люблять — і де він любить сам.