День після від’їзду доньки завжди здавався Євдокії найдовшим у році. Зазвичай усе відбувалося поспіхом, під гавкіт того ж таки старого Сірка й під скрегіт заіржавілих завіс на хвіртці. Наталя складала в багажник старого авто якісь пакунки з городу, щось бурмотіла собі під ніс, а діти — малі бешкетники Олексій та мала Настя — тільки й чекали хвилини, коли можна буде нарешті вмоститися на задньому сидінні з планшетами й забути про села, де немає швидкого інтернету.

Євдокія стояла коло воріт, спершись руками на дерев’яний штакетник. Вона дивилася, як пилюка з-під коліс повільно осідала на витоптаний спориш. У вухах досі лунав голосний, трохи роздратований голос доньки:

— Мамо, ну ви знову за своє! Ну нащо вам стільки тих курей? Подивіться, що вони зробили з полуницею! Усе вигребли, геть усе! Я літо чекала, думала, діти хоч свіжої ягоди поїдять, а там самі ями та сухостої. І та коза… Ну навіщо вам та коза, скажіть на милість? Вона ж усі мої чорнобривці обгризла коло хати, самі патички стирчать. Ви ж не відпочиваєте зовсім. Тільки й робите, що від ранку до вечора коло них ходите.

— Та що там ті кури, Наталю… Вони ж ходять собі тихо, — намагалася виправдатися Євдокія, зсуваючи хустку трохи набік. — А коза… то ж молока трошки є. Онукам на кашу.

— Та яке молоко, мамо! Зараз у магазині все є! — Наталя зітхнула й нервово кинула в багажник сумку з консервацією.

— Замість того, щоб посидіти на призьбі, книжку почитати чи телевізор спокійно подивитися, ви тільки те й робите, що траву їй рвете та грядки перекопуєте. Нащо воно вам знадобилося на старості літ? Тримаєте той клопіт, ніби без нього жити не можна.

Євдокія тоді нічого не відповіла. Вона лише погладила онука по голові, але той швидко відвернувся, вдивляючись у екран телефону. Вони рушили швидко, навіть не дочекавшись, поки пил повністю осяде.

Тепер на подвір’ї панувала тиша. Євдокія повільно перетнула подвір’я, підійшла до невеликої загороди, де порпалися її руді курки. Птахи одразу кинулися до сітки, здвоєно сокочучи й очікуючи на якусь їжу.

— Ну що ви, розбійниці? — тихо спитала Євдокія, присідаючи коло сітки. — Попорпали полуницю, каже Наталя. А де ж їй рости, як ви скрізь носом нишпорите?

Курки не відповідали, лише переступали з лапи на лапу, витягуючи шиї. Вона дістала з кишені фартуха жменю підсушеного кукурудзяного зерна, яке носила там ще від самого ранку, й розсипала його по землі. Птахи миттю почали дзьобати.

Євдокія піднялася, відчуваючи, як ниють коліна від тривалого стояння. Вона повернула голову в бік невеликого хліва, звідки виглядала рогата морда кози Лиски. Тварина тихо мекала, потягнувшись до неї через низькі дверцята.

— І ти туди ж, — мовила Євдокія, підходячи ближче й гладячи козу між рогами. — Квіти поїла. Наталя гнівається. Вона ж ті чорнобривці ще навесні садила, з міста насіння везла. А ти взяла й з’їла.

Вона витягла з-під навісу оберемок свіжоскошеної конюшини й кинула в ясла. Лиска одразу зажвавіла, почала хрумтіти сухою травою, інколи підставляючи лоб під важку, шкарубку долоню старої жінки.

Євдокія пройшла до хати. На порозі вона роззулася, зупинившись на мить коло дзеркала в коридорі. На неї дивилася сива жінка з глибокими зморшками довкола очей, у темно-синій хустці, зав’язаній під підборіддям. Вона дістала з нагрудної кишені кофти мобільний телефон. Це був простий кнопковий апарат із великими цифрами, який Наталя подарувала ще минулого року. Екран світився тьмяним світлом. Жодного пропущеного виклику. Жодного повідомлення.

Вона витерла екран крайкою хустки, перевірила рівень заряду акумулятора й гучність дзвінка. Усе було налаштовано, як слід. Вона поклала телефон назад у кишеню, поближче до грудей, щоб відчувати вібрацію, якщо хтось задзвонить, поки вона буде порпатися на городі чи в хаті.

Потім Євдокія пройшла до кухні, набрала в чайник води й поставила його на плиту. Поки вода закипала, вона сіла за дерев’яний стіл, накритий старою клейонкою з малюнком польових квітів. На столі ще залишалися крихти від сніданку, який вони їли разом із донькою та онуками. Вона не стала їх змітати, а просто провела по них пальцем, збираючи до купи.

— Вони приїдуть аж наступного літа, — прошепотіла вона сама до себе. — Якщо приїдуть.

Згадалися дні, коли Наталя була ще зовсім малою. Тоді хата повнилася сміхом, тупотом дитячих ніг і постійними клопотами. Потім Степан пішов з життя — тихо, вночі, просто не прокинувшись одного ранку. З того часу хата стала більшою і холоднішою.

Закипів чайник, випускаючи густі клуби пари. Євдокія налила в горня окропу, кинула кип’яток сушеної м’яти, яку збирала під парканом ще на початку липня. Напій узявся золотавим кольором. Вона не поспішала пити. Просто тримала гарячу кружку обома долонями, зігріваючи пальці.

Звук мобільного змусив її здригнутися. Серце тьохнуло десь у горлі. Вона квапливо дістала апарат із кишені, намагаючись розгледіти на невеликому екрані ім’я.

— Альо! Наталю, це ти? — випалила вона у слухавку, навіть не дочекавшись, поки з’єднається.

— Ні, Євдокіє Петрівно, це не Наталя, це Валя, сусідка, — пролунав із динаміка гучний, трішки рипучий голос. — Я хотіла спитати, чи не брали ви мого відра, як учора коло криниці стояли? Бо шукаю зранку, ніде немає.

Євдокія повільно опустила плечі. Розчарування було таким відчутним, ніби її зненацька облили холодною водою.

— Ні, Валю, не брала. Твоє відро коло синього паркана так і лишалося, я бачила, як твій Микола його в сарай ніс.

— А, точно! Забула вже геть усе на світі. Ну, ви пробачте, що потурбувала. Поїхали ваші?

— Поїхали. Тільки-но рушили, пил ще не влігся.

— Ну то відпочивайте тепер. Заходьте увечері на чай, поговоримо.

— Зайду, Валю. Може, пізніше.

Вона вимкнула виклик і знову поклала телефон до кишені. Телефон мовчав. Донька дзвонила зазвичай раз на тиждень, у неділю ввечері, коли закінчувалися всі хатні справи. А сьогодні була тільки понеділок. По попереду чекало цілих шість днів абсолютної тиші.

Євдокія вийшла з кухні й попрямувала до саду. Вона підійшла до кущів полуниці, про які згадувала Наталя. Справді, земля між кущами була розгребена, листя присохло, а подекуди стирчало лише кореневище. Вона присіла на карачки, розправляючи зам’яті стебла.

— Нічого, — тихо казала вона до землі. — До осені відійде. А навесні знову зацвіте. Головне, щоб дощ пройшов.

Потім вона перейшла до клумби. Чорнобривці, які донька так ретельно висаджувала вздовж доріжки, дійсно виглядали жалюгідно. Коза Лиска дістала-таки до них через низьку огорожу й пообкушувала верхівки разом із бутонами. Євдокія взяла секатор, який лежав на ґанку, і почала обережно зрізати пошкоджені стебла.

Вона згадувала слова доньки про відпочинок. «Відпочити…» Для Євдокії це слово давно втратило свій звичний зміст.

Що означає відпочивати, коли ти залишаєшся сама у чотирьох стінах? Сидіти й дивитися у вікно, як пливуть хмари? Чи слухати, як цокає старий годинник на стіні в світлиці?

Якби не ці кури, якби не коза, яка щоранку вимагає оберемок свіжої трави й гучно мекає коло воріт, Євдокія, мабуть, взагалі перестала б виходити на подвір’я. Годування худоби було тим єдиним заняттям, яке змушувало її підводитися з ліжка о п’ятій ранку, вдягатися, виходити на свіже повітря й відчувати, що вона ще комусь потрібна в цьому світі. Вони чекали на неї. Вони залежать від неї. Вони не мовчать, коли вона підходить — кури сокочуть, коза штовхає лобом у коліно, вимагаючи скоринку сухого хліба.

Вона закінчила з квітами й підійшла до межі з сусіднім городом. Звідти чулося рівне хекання — сусід Василь копав картоплю.

— Здорові були, Петрівно! — гукнув він, витираючи чоло рукавом сорочки. — Що, випроводжала своїх?

— Випроводжала, Василю. Поїхали вже в місто. Робота ж у всіх, навчання.

— Еге ж, місто не чекає. Мої теж минулої неділі були, проїздом.

— У них усе бігом. Навіть посидіти коло хати часу немає.

— Та то вони молодо-зелено, не розуміють, — Василь спирався на лопату, вдивляючись у поле. — Вони думають, що в селі можна просто так сидіти. А як не робити, то й ноги скоро відмовлять.

— Отож і я кажу. Нащо ті кури, каже Наталя. А я думаю: а з ким же я перекинуся словом за весь день? Пес он старий, цілий день у буді спить, тільки вухом веде. А кури хоч ходять, створюють якийсь рух.

— Твоя правда, — зітхнув Василь і знову взявся за лопату. — Поки руки роблять, треба порпатися. Бо як зупинишся — то й усе.

Євдокія повернулася до хати, взяла відро, набрала туди води з колодязя й попрямувала до сараю, щоб напоїти Лиску.

Коза радісно замекала, почувши кроки господині. Вона жадібно припала до води, випиваючи її великими ковтками.

Євдокія стояла поруч, погладжуючи її по волохатому боці.

— От бачиш, — казала вона козі. — Нагримала на нас Наталя. Сказала, що ти шкідниця. А ти ж не шкідниця, ти просто травичку любиш. Наступного року ми тебе далі випасати будемо, коло яру, щоб ти до тих чорнобривців і близько не підходила.

Тварина підняла голову, злизала краплі води з морди й уткнулася лобом Євдокії у фартух, залишивши на темно-синій тканині мокру пляму.

День повільно котився до вечора. Спека спадала, з яру тягнуло вечірньою прохолодою. Євдокія знову вигнала курей до курятника, зачинила дверцята на дерев’яну засувку, перевірила, чи міцно замкнений хлів із козою.

Вона зайшла до хати, коли надворі вже почало темніти. У світлиці панували напівтінь. Вона ввімкнула невелику настільну лампу, яка кидала жовте коло світла на стіл. Потім дістала з кишені телефон і поклала його поруч.

Екран мовчав. Вона натиснула на центральну кнопку — екран спалахнув, показуючи точний час: 20:45.

— Зайнята, мабуть, — мовила Євдокія в порожнечу кімнати. — Доїхали вже, напевно. Вечерю готує.

Вона сіла на стілець, склала руки на колінах і стала дивитися на маленький екран телефона. Віконне скло потроху затягувала нічна темрява, у кутку кімнати стиха цокав годинник, а на столі так само лежав мобільний, готовий кожної хвилини розірвати тишу своїм різким сигналом.

Євдокія не знімала хустки й не лягала спати. Вона просто сиділа в жовтому колі світла, слухала нічні звуки за вікном — шелест листя, віддалений гавкіт собак — і чекала.