Пішли ми з чоловіком, бо, ніби, родина. То я вам скажу, що треба не лише круглу суму покласти в конверта, а й одягнутися відповідно – а ціни тепер на все просто космічні! Сорочку за тисячу?

Та я вас прошу! Піде Василь в старій. А мені плаття за півтора – то таке благеньке, найдешевшої якості, але віддай, хоч потім бери й викидай.

А ще й посваритися перед виходом треба, бо ж родині треба по дві тисячі дати!

Я одразу Любку, його сестру спитала по скільки дали, то вони дали по півтора! І вже настрій на все весілля зіпсований.

А ще ж і за стіл не сіли!

Маринують тих людей і маринують, бо ще молоді не приїхали. А я, може, з самого ранку не їла! То тепер маю тут упасти, бо я молодої не бачила? Що я на тій Гальці не бачила – вже з усіх сіл женихів мала і нарешті хтось таки довів справу до кінця. То порядних дівчат, як от мою, не спішать брати, а така й сама на собі женить.

– А що ж її так пообсипало по лицю, – питаю Любку, – Ще й сукенка на ній тріщить?

Любка лише багатозначно киває. Ага. Он чого з таким поспіхом та заміж… То тим більше – нащо білу сукенку отак одягати?

Видно, що мати молодої зекономила на собі. Як можна було в отаке вивбиратися?

А свати такі нічого, навіть дивно, що такий хлопчина та її заміж взяв…

– Та він за неї молодший, – шепоче голосно Любка.

– О, а я думаю, чого вони, мов на похороні. Дасть їм Галька прикурки, ой дасть…

Ой… Я вже й переголодніла, а на столі й їсти нема що: холодець вже й розлісся, сиру пліснявілого накидали, ніби Лиска Журавлю – тоненькими плястерками по тарілці і оливками притрусили. Потім ті оливки всі повикидають, але гонору буде, що були у них на столі. Чого бідні?

Я так і знала – вкинула в себе кілька шматочків ковбаси і все, по моїй їді – вже мене пече. Вже наїлася на дві тисячі. Та я за ті гроші могла тиждень одну ковбасу їсти… Родина на квасному молоці!

А мій наминає. Добре, хоч тисячу від’їсть.

Далі подали картоплю, то хоч якесь свіже виглядало, але як попробувала… точно вчорашнє і ще точно світло в холодильнику відключали, бо віддає чимось, наче, рибою.

Музики ніякої. Мені ще нічого, я ж не наїлася, а от тим, хто вже наївся від пуза, то здалося б розтрясти – а нема.

Єдина радість – то хоч свіжі плітки дізналася. І не подумайте, що про газдів весілля – про них люди забули після третього тосту і тепер кожен своє виливає та розказує, а весільні промови йдуть повз вуха. Дехто вже й позіває і йшов би спати. Та, видно, як ми, дали велику суму і треба дочекатися весільного торта.

Торт такий собі. Якби я наклала свої медівники один на одний, то й смачніше б вийшов, а то такими куснями спекли, що й в рот не запхаєш.

Добре, що взяла сумку та пакетики і накидила туди трохи всього. А що? Я нічого тут не з’їла, а завтра ж захочеться, то й так дріб’язок від того, що я дала.

І вже й по весіллю. Страшна мені забава: прийшла вся зморена, ноги від утоми відпадають, спідниця натерла, голодна, що наш Сірко. Добре, що був вчорашній суп, який я вже хотіла викидати псові, то й наїлася. І смачніше, ніж на весіллі, я вас скажу.

Ще відкрила холодильник, аж бачу, що вже яка банка солоних огірців відкрита… Хм… Не дай боже моя Нінка захоче весілля…

Фото Ярослава Романюка.