Так мене колега підставила і то на мій ювілей! Соромно було людям в очі дивитися і хто тепер у мене буде замовляти випічку?

Я працюю медсестрою, але того заробітку – кіт наплакав. Тому й приходиться крутитися, добре, що зміни дозволяють мені працювати день через три. Тому я вирішила, що буду займатися випічкою, бо це мені вдається і гроші не погані.

Щось подивлюся, як інші прикрашають та й собі так роблю, а ще зараз стільки є готових прикрас, що то не наші часи, де мандаринки на торті – то вже було щось неймовірне.

І ось на носі у мене ювілей – п’ятдесят років.

Звичайно, що така дата, то треба запросити гостей, скласти меню, ще й собі викроїти час, щоб і плаття купити та зачіску зробити.

Справ просто купа, а від домашніх обов’язків ще ніхто не звільняв.

Отак я кручуся вже тиждень, як підходить до мене мед сестричка Світлана і каже, що їй треба для свекрухи торт на неділю. Якраз на той день, що я запланувала святкування.

Я спочатку хотіла відмовитися і сказала ціну, яку трохи завищила, мовляв, не підходить ціна, то ти відмовилася, а не я. Бо я якось не вмію людям отак відмовляти.

Але Світлана на ціну пристала і сказала яким той торт має бути.

Ну, думаю, гроші добрі, то я викрою час аби його спекти. Якраз в п’ятницю напечу коржів, в суботу перемащу і до неділі буде готовий.

Добре, що старша медсестра сказала:

– Люся, ти собі не думай. Ми тобі торт принесемо і ти вже матимеш руки вільні, щоб собі не випікати, бо ми знаємо, що ти печеш дуже добре.

Я лиш полегшено зітхнула, бо баба з воза – коням легше.

Але далі я закрутилася і в п’ятницю ніяк не змогла напекти коржів, бо не купила всіх інгредієнтів.

А потім я собі подумала, що Світланина свекруха й так не знатиме, які я продукти використаю, тому вирішила купити дешевший маргарин, далі виторгувала в жінок дешевше сметану і так собі раденька побігла скоро пекти.

Та як на зло – коржі не хотіли вимішуватися, щось не бралися докупи, а лиш за руками. Я тільки трішечки підсипала муки, а вони вже й забиті!

Чи то пічка моя вирішила ще каверзнути – ніяк не ростуть, отакі як поклала – такі й витягла.

Ну чисто тобі клопіт!

Думаю, не біда, промочу какао і будуть не такі тугі, зроблю вже пермастку. І знову мене підвів картопляний крохмаль – просто скрипить на зубах і крапка!

Думаю, може потім всотається і не так буде чути.

Поприкрашала те все, дуже зовні гарний вийшов торт, одразу на всі гроші.

Я Світлані ввечері подзвонила, щоб приїхала забрати. Та раденька прийшла, дала мені гроші і поїхала.

Вже настала неділя і я геть за тими клопотами та приготуваннями вже ні про що не думала.

Скажу так – про той торт я й забула, хоч ще ввечері трохи совість гризла, але думаю, то чужа людина, звідки вона мене знає і так більше замовляти не буде. А що? Навіть в найкращих пекарів є такі дні – тут нічого не поробиш.

Таке життя.

І ось вже я в ресторані, гості потроху сходяться, всі вже розсілися. Линуть привітання і частування – все як завжди.

І ось наприкінці встає наша старша медсестра і каже:

– Дорога Ольго Василівно, ми щиро вітаємо тебе з цим значущим ювілеєм. Зичимо тобі добра, щастя і достатку. В знак поваги презентуємо тобі наш невеличкий подарунок.

І ось завозять на візочку торт в свічках. Я вся розхвилювалася, зашарілася, навіть сльоза на очі скотилася. Підходжу задувати. А там мій торт! Мій! Торт! Ну, Свєтка! Я мало не трісла від сорому! Отак мені ювілей зіпсувати!

Всі ж вони знають, що то мій торт, який я спекла. Всі знають, що я добре печу, бо всі завжди мене хвалили. А ось цей, що не вдався треба було зробити на моє свято!

Ну що то є за люди!

Звичайно, що і крохмаль ще скрипів на зубах, і коржі були затверді…

Ніхто мені в очі нічого не сказав, але відтоді вони в мене не замовляють, хоч доти завжди щось брали – чи просто пляцок на неділю, чи торт для знайомих.

Отакий мені Світлана зробила подарунок і ще ходить попри мене, ніби не вона в тому винна!

Фото Ярослава Романюка.